Вовка підтягнув резинку промоклих оранжевих трусів і цьвохнув себе нею по животі:
— Це таємниця.
Діти тихенько засміялися.
Льоля хотіла затримати Вовку, але він пішов, пообіцявши днями прийти.
Минуло вже два тижні, а Вовка не потикався.
Якось на вогнищі про нього порушили питання. Говорили, що він одбився від колективу, говорили, що він захоплюється всілякими фантастичними проектами, і ще багато що говорили і нарешті ухвалили спорядити для розшуків Вовки експедицію, яка повинна його доставити в табір для розмови. Експедицію утворили з Галки і мене, бо ми найближчі його приятелі.
Наступного дня вранці ми запаслися бутербродами і вирушили в дорогу.
За два кілометри від табору було три селища. Ми не знали, в якому з них проживає Вовка. Але нам пощастило: в першому ж селищі в саду однієї дачі ми побачили на гілці берези оранжеві Вовчині труси і тут же почули голос його матері. Вона здалеку закричала нам:
— Нарешті завітали! Володимир у них цілими днями пропадає, а вони і носа не покажуть!
Ми розгублено перезирнулись. Я почав був:
— Як… а хіба…
Але Галка штовхнула мене в бік. Нічого не розуміючи, я замовк.
— Що ж він у вас там робить? — запитала Вовчина мама.
Галина, розмахуючи руками, завела збентежено пояснювати:
— Та-а… взагалі… Ви ж знаєте… у нас там дуже цікаво… Всілякі ігри і все таке інше…
Вовчина мама якось дивно на нас поглянула і більше ні про що не розпитувала. Вона хотіла пригостити нас суницями, але ми подякували і пішли.
По дорозі до табору ми довго йшли мовчки. Нарешті Галина сказала:
— Факт! Вовка батькам каже, що йде в табір, а сам іде працювати десь над своїм винаходом. Цікаво…
Вона не договорила. В кінці просіки, якою ми йшли, показався Андрійко. Він швидко дріботів нам назустріч. Підійшовши до нас, він уривчасто сказав:
— Вийшов вас зустрічати. Одержав листа від Грушина. Я взяв листа в Андрійка і зачитав уголос:
— «Андрійку!
Я пишу тобі, Сергійкові й Галці, як своїм близьким друзям.
Сьогодні опівночі вирішується моя доля. Я випробовую свій винахід, на який витратив усі свої заощадження і задля якого, може, залишуся на другий рік.
Мені потрібна ваша допомога, і якщо ви мені друзі, то ви не відмовите. Візьміть — свої панцерники і рівно опівночі приїздіть на те місце, де ми з вами зіткнулися. Пароль — «Архімед».
Якщо ви мені друзі, то ви це зробите. Якщо ви кому-небудь бовкнете, це буде підлість з вашого боку.
Грушин».
Прочитавши листа, ми довго мовчали. Потім Андрійко промовив:
— А що як знову ракетний двигун?
Це Андрійко згадав пригоду з моделлю ракетного автомобіля. Коли ми після аварії відвідували Вовку в лікарні, він нам пояснив, що вибух стався через помилку в конструкції, й обіцяв переробити автомобіль.
Ми довго сиділи під гілками сосни біля придорожньої канави, ворушили, немов таргани вусами, затиснутими в зубах травинками і думали, що нам робити. Втекти з табору вночі — за таке діло можна вилетіти із загону. Виказати Вовчину таємницю було б не по-товариськи. Та якщо Вовка знову будує ракетний двигун, може статися нещасний випадок, і його не можна залишити самого.
За лісом заграла сурма. Це в таборі кликали обідати. Ми підвелись із землі.
— То як же? — спитав Андрійко.
Галка обтрусила сміттячко, що поприставало до спідниці. Раптом вона почервоніла і ні з того ні з сього розсердилася:
— Ото дурень!.. Ну який же він дурень!.. Андрійко замріяно сказав:
— Звідкіль ти знаєш? Багатьох винахідників спершу мали за дурнів, а потім виявлялося, що вони генії.
Андрійко подивився на Галку своїми великими очима. Видно було, що йому дуже хотілося допомагати Вовці. Я теж був не від того. Я брав участь у літературному гуртку, і наш керівник говорив, що коли хочеш бути письменником, то треба все бачити і все пережити.
— Ну? — спитав я Галку. Галка накинулася на мене:
— «Ну, ну»! От як попадемося сьогодні вночі, то вже… то вже я не винувата!
Ми з великим нетерпінням дочекалися десятої години вечора, коли табір лягає спати. Потім, лежачи в ліжках, чекали ще півгодини, поки табір засне. Нарешті ми обережно вимкнулися з дому і зустрілися біля річки, де біля причалу з двох дощок стояв наш флот.
Галя й Андрій сіли на «Марата», я зайняв «Аврору».
Метрів сто ми йшли на тичках (побоювалися, що колеса зчинять багато шуму), потім пустили в хід машини.