Повільно рухалися наші судна темною звивистою річкою. Над берегами схилилися верби, і по їхніх вершечках слідом за нами обережно скрадався місяць. Пливли ми дуже довго. Я вже думав, що поночі проминули місце зустрічі, аж раптом чийсь голос у кущах на березі тихо мовив:
— Архімед!
Ми застопорили машини і стали дивитися на берег. Нічого не видно. Темно.
— Архімед! — тихо повторив Вовка.
Ми стали причалювати. Об борти човнів зашаруділо листя латаття. Кущі ворухнулися. З'явився Вовка. Ми висадилися на берег і прив'язали човни до великого корча.
На Вовці була бумазейна куртка, такі самі штани, заправлені в панчохи, і велика тепла кепка.
— Спасибі, що прийшли, — сказав він. — Ходімо!
— Вовко! Що ти ще вигадав? — засичала Галка.
— Ходімо! — повторив Вовка.
Він повів нас вузькою стежкою поміж величезних заростей якихось рослин на темному дні яру. Незабаром ми зрозуміли, що це кропива: Галка так заверещала, що в селі за річкою загавкали собаки.
Спотикаючись, піднімаючи руки, щоб не пожалитися кропивою, ми дійшли до якоїсь занедбаної повітки. Тут Грушин зупинився.
— Що ти ще вигадав, Вовко? — знову засичала Галка й боязко озирнулася.
Вовка трохи помовчав, тоді відповів:
— Підводний човен нового типу.
Ми відразу повеселішали: випробовувати модель підводного човна — це вам не ракетний двигун!
— Ви мені потрібні для того, щоб загвинтити мене в люк.
— Ку… куди загвинтити? — хрипко спитала Галка.
— У люк, — спокійно відповів Вовка.
Галка важко дихала. Я відчував, що зараз станеться неприємність. До Галини підійшов Андрійко. Він тихенько проказав:
— Назвався грибом — лізь у кіш.
Галка нічого не відповіла.
Жахливо заскрипіли великі двері, і ми увійшли в повітку. У темряві відгонило олійною фарбою. Вовка засвітив свічку.
Приміщення було захаращене всіляким мотлохом. Валялися в купі інструменти і старі журнали: «Всемирный следопыт», «Мир приключений». «Вокруг света». У кутку стояв примус без ніжок. біля нього — паяльник. Два здоровенні павуки квапливо підтягувалися до стелі.
Біля стіни на всю її довжину на спеціальних підставках стояв підводний човен Вовки Грушина. Він скидався на невелику байдарку. В носовій частині його височіла труба метрів зо три заввишки і сантиметрів з чотири в діаметрі. Весь човен було пофарбовано в зелений колір, а на борту червоними літерами написано: «Архімед».
Вовка пояснив нам його будову:
— Судно поринає на глибину два метри… Рухається за допомогою гвинта. Гвинт рухається за допомогою… ногами (там спеціальні педалі є). Перебуваючи в зануреному стані, судно може причепитися до підводної частини будь-якого пароплава (буде зроблено спеціальний пристрій). Пароплав іде, а підводний човен за ним. Так можна з Москви потрапити через Біломорканал у Біле море, а звідти — хоч і в океан.
Галина запитала:
— А як же в ньому сидіти?
— Сидіти? Сидіти і не треба. Можна лежати.
— А як же дихати?
— Перископ же стирчить з води, через нього й дихай. — І Вовка показав на трубу.
Андрійко потер долонею лоба:
— Гм! Ну, а як же ти спускатимешся і підніматимешся?
— Спеціальний резервуар, як у справж… ну, як у звичайному підводному човні: щоб опуститися, в нього пускають воду; щоб піднятися, накачують туди повітря й витискують воду назад.
Вовка відчинив кришку маленького люка й показав, як обладнано «Архімеда» всередині:
— Ось резервуар для води і повітряний компресор.
Ми побачили бідон від гасу і прироблений до нього велосипедний насос.
— Отам педалі для гвинта, а це ілюмінатори. — Вовка показав на припасовану в носі човна пару скелець від окулярів. — А це кишеньковий ліхтарик для освітлення.
— Вовко, тут повернутися ніде!
— У будь-якому підводному човні тісненько. Це, голубе, тобі не спортмайданчик.
— Ну, а в перископ добре видно?
— Та він ще не зовсім готовий. Тільки труба, щоб дихати. Вовка замовк. Ми теж мовчали й оглядали судно.
— Пора, — сказав Вовка. — Нумо, друзі, взяли!
— Дивак ти все-таки, Вовко! — проказала Галина.
Усі четверо ми підняли човна і замалим не впустили його — такий він був важкий. Несли ми його повільно, з перепочинками, через темний зарослий яр. Вовка всю дорогу примовляв:
— Ой друзі, любі, обережніше! Ой товаришочки, не впустіть!
Коли ми прийшли до річки, Андрійко поліз у вежу «Марата» й дістав звідти штатив, фотоапарат і чашечку для магнію.