Дорога вийшла з лісу на велику галявину. В кінці її стояв білий будинок з вежками та шпилястим дахом. Діти бачили, як «трикотажі» збігаються на лінійку.
— Очікують! Знають, у чім річ! — сказала Таня. — Вавко, знову не в ногу!.. Дмитрику, поправ краватку!.. Раз-два-три-чотири! Раз-два-три-чотири!
Вони увійшли у хвіртку і замарширували повз нерухомі ряди «трикотажів». Біля щогли з прапором на них чекав голова ради загону Мишко Бурлак. Таня зупинилася перед ним.
Умовкли сурма з барабаном. Стало зовсім тихо. Голова, гладкий, статечний, спідлоба позирав на представницю «карбідів», а вона, тонконога, худенька, насторожено дивилася на голову.
Щось дивне було в поведінці голови. Він намагався стояти струнко і лишатися як звичайно статечним, але час від часу робив якісь незрозумілі рухи: то поводив плечима, то зненацька випинав живіт, то зовсім ховав його. Таня передала йому пакет, заклеєний смолою. Бурлак узяв його і чомусь підняв праву ногу, зігнувши її в коліні.
На лінійці зашушукалися.
Голова розкрив пакет. Він опустив ногу, зігнувся, ніби у нього болів живіт, і почав похапцем читати тремтячим голосом, раз у раз збиваючись:
— «Відважним трикотажам од відважних карбідів. Шановні хоробрі трикотажі!
Ми, ваші сусіди, відважні карбіди, пропонуємо вам помірятися спритністю, витривалістю і кмітливістю у великій військовій грі. Гру пропонуємо почати завтра, о восьмій годині ранку, і вести її до цілковитої перемоги тієї чи іншої сторони.
Умови гри вам відомі.
Прийміть наші запевнення у великій до вас повазі…» Мишко читав, але ніхто його не слухав. Витріщивши очі, всі дивилися на ліву ногу голови: з короткої холоші його трусів повільно виповзав… білий щур.
— «… Прийміть… прийміть… запевнення… у великій до вас…»
Щур упав животом на землю, розставивши короткі лапи. І в ту ж мить несамовитий вереск пролунав над лінійкою. Два «трикотажі», збиті з ніг, покотилися на землю. Чиясь постать майнула над парканом і зникла за ним. Зчинився переполох. Півтори сотні дітей, репетуючи, обступили голову ради.
— Пустіть-но! В чім тут річ? Бурлак, що сталося?
Розштовхуючи дітей, до Бурлака підійшов старший вожатий.
— Ні в чім не річ! — бубонів голова. — Я його просто сунув за пазуху, а він — у труси і на землю… А ця чогось злякалася…
— Таню! — покликав вожатий.
Над парканом виткнулася забинтована Танина голова на тонкій шиї. Вона понуро втупилась у вожатого.
— Дивачка! Чого злякалася? Ходи сюди!
— Не піду, — відповіла Таня.
Босоногі «трикотажі» застрибали і захихотіли:
— Боягузка! Щура боїться! Від щура дременула!
— Так, боюся, — відказала Таня. — Петро Перший був хороброю людиною, а тарганів боявся!
Вожатий підняв щура й показав його Тані:
— Ну, Петро Перший, я його забираю. Йди сюди!
… З кислими обличчями вирушили «карбіди» у зворотний шлях. До хвіртки їх проводжали веселі «трикотажі»:
— Із самим Петром Першим завтра воюємо!
— Нехай щур нас охороняє! Жоден карбід не зачепить! До самого лісу за ними біг якийсь маленький хлопчик.
Пританцьовуючи, він пищав:
— Петро Перший, агов, Петро Перший! Петро Перший!
У лісі Льоня стукнув хлопчика барабаном по голові, і той побіг додому.
— Оскандалились! — пробурчав барабанщик. — А ще ланкова! Щурів боїться!
— Що-о? — Таня відразу зупинилась і повернулася до нього. — Що ти сказав?
Міцний, кремезний Льоня мовчки позадкував.
— Ану, перестрибни!
Дорогу перетинала глибока канава, через яку було перекинуто місток. Льоня пробурмотів:
— Дуже треба ноги ламати!
Таня зійшла із стежки, розбіглась і, перелетівши через канаву, впала на протилежному боці.
Більше ніхто не ремствував на ланкову. Ішли мовчки і швидко. Попереду була ще одна вельми важлива справа.
Запала ніч. Заснули «трикотажі» в своїй дачі зі шпилястими вежами. Погасли вогні в сільській школі, де жили «карбіди». Яскравий кособокий місяць поповз миготливим небом, і верхівки дерев у маленькому лісі засвітилися голубуватим світлом.
Унизу, під деревами, було темно й тихо. Обережно, мовчки скрадалася через зарості п'ятірка розвідників. Таня йшла попереду, тримаючи під пахвою фанерний ящик із саморобним телеграфним апаратом. Вава несла рюкзак з провізією, а її брат Дмитрик, такий же маленький і кучерявий, як вона, міцно притискав до себе четвертину з кип'яченою водою. Позаду всіх ішли Боря й Льоня. Зігнувшись і стримано крекчучи, вони волокли велику котушку з дротом. Котушка повільно крутилася, ледь порипуючи в нічній тиші, і чорний саперний дріт лягав на мокру від роси траву.