— Товариші! Ви не спите? — зашепотів раптом Боря.
«Карбіди» обурено забуркотіли в темряві:
— Ми й не думали засинати!
— Знаєте що? От усі наші сплять зараз у теплих ліжках, а ми тут пильнуємо, як на передових позиціях… Га, товариші?
— Угу! — відгукнувся хтось.
Таня завовтузилася десь біля дверей:
— Слухайте-но! А що б нам таке вчинити?
— Вчинити?.. Що вчинити?
— А от: нас із нашим табором з'єднує тільки дріт. І от би по цьому дроту послати депешу: «Сьогодні, припустімо, о нуль годині п'ятдесят хвилин, розвідники отакі вчинили оте й оте». Що-небудь особливе, подвиг, розумієте?
Ця думка всім припала до вподоби. «Карбіди» почали придумувати, який би вчинити подвиг.
— Ні! — сказав Льоня. — Таку депешу послати: «Сьогодні вночі розвідники такі й такі промкнулися… у це… як його… у місцерозташування ворога і… здійснили що-небудь отаке».
— А що саме здійснили? — спитав Боря.
— Ну який-небудь диверсійний акт.
— Ой дівчатка! — пропищала Вава. — У них там дві вівчарки й нічний сторож. Вони нам такий «диверсійний акт» покажуть, що просто жах!
— І взагалі не можна: гра ще не почалася, — сказала Таня.
Довго сушили голову «карбіди».
Поступово щілини в покрівлі посвітлішали. На підлозі стала помітна чорна пляма люка, а по кутках — невиразні постаті дітей. Вони сиділи хто навпочіпки, хто просто на підлозі і щулилися від ранкового холоду.
— Закусимо! — запропонував Боря.
Вава розв'язала мішок. Вона вийняла звідти хлібину і кілька варених картоплин. Потім, хитро зиркнувши на дітей, витягла одну за одною п'ять сушених вобл.
— Сама купила, в кооперації! — сказала вона повагом, роздаючи дітям порції на серветках з газети.
Розвідники почали голосно цмокати, обсмоктуючи кісточки вобли, і все ще мріяли вголос про подвиг.
— Хоч би гроза яка-небудь! — говорила Таня, тримаючи двома пальцями риб'ячий хвіст. — «У районі спостережного пункту вдарила гроза. Льох затопило. Ведемо спостереження далі по коліна у воді».
— А по-моєму, краще так, — запропонував Боря: — «У районі спостережного пункту громовиця. Величезне дерево впало поряд з льохом. Ведемо спостереження далі».
— Ні! Не так! Ось як! — Льоня навіть трохи підвівся. — «У районі спостережного пункту шаліє гроза. Блискавка вдарила в льох. Частину розвідників оглушило. Ведемо спостереження далі серед тліючих руїн».
— Ой дівчатка! — пропищала Вава. — Якщо все це трапиться, вожаті проженуть нас звідси і припинять гру.
Минуло годин зо три. Щілини в покрівлі стали золотавими, і від них потяглися сизі промені, в яких плавали блискучі порошинки. Похмуру картину освітили вони!
Бліді, змарнілі, діти сиділи на своїх місцях, повитягувавши шиї, щомиті роблячи судорожні ковтальні рухи. Клаптики газети, обгризені риб'ячі кістки і картопляне лушпиння валялися на підлозі.
Притиснувшись потилицею до стіни і перекочуючи голову з одного плеча на друге, Льоня голосно, з надривом шепотів:
— Ну прямо всі кишки випалило!.. Прямо, мабуть, яке-не-будь запалення тепер починається! — І, втупившись у Тацю злим поглядом, сказав: — Ну, що тобі зробиться, якщо я до струмка збігаю?
— Не пущу. Трикотажі побачать, — удесяте повторила Таня.
— «Побачать»! Вони ще сплять любісінько, а ти тут мордуйся!
Таня, бліда, рішуча, стояла на колінах, загороджуючи собою двері:
— Усі хочуть пити. І я не менш, ніж ти.
— «Не менш»! Два кухлі чаю під час вечері випила, а я…
— Не пущу! Зрозуміло?
Боря мовчки слухав цю розмову. Довга фізіономія його ще більше витяглася. Вава коротко схлипувала, ніби гикала, а її брат сидів нерухомо, страдницьки піднявши маленького носа й великі темні очі.
Раптом Боря підвівся:
— Товариші! Навіщо сваритися? Якщо кожен почне бігати до струмка і назад, то нас можуть помітити. Але хто-небудь може взяти рюкзак і принести води для всіх.
— Правильно! Він брезентовий і не протікає.
— І дуже добре! І чудово! — схвально запищала Вава.
— Не пущу!
Але тут терпець у «карбідів» урвався. Льоня, зігнувшись, підійшов до ланкової. Вава схопилася на ноги. Зле обличчя її виглядало з-за Льониної спини. Ступив уперед і Боря з юрчкуватим вихором.
— Що ж, нам тут помирати? — похмуро спитав Льоня.
— Не пущу!
— Кричала, кричала про подвиг, а як до діла дійшло — одну людину боїшся випустити!
— Не пущу!
— Ой дівчатка, яка дивна у нас ланкова! Щурів боїться, трикотажів боїться і всього боїться!