— Півдороги пройшли, — не обертаючись, сказав Васько. — Тепер ще метрів з триста — і вниз, а там така яма, що ахнеш.
— Така яма… мені аж з ручками, — підтвердила Нюся.
Дмитрик ішов, затиснувши вудочки під пахвою, засунувши руки в кишені сірого пальта. Вигляд у нього був сонний, невдоволений.
— Безглуздо! — сказав він, позіхнувши.
— Що? — обернувся Васько.
— Безглуздо було так рано виходити. Могли б поспати до півночі.
— Ранувато, звичайно, зате біля вогнища посидимо і найпершу зорю застанемо. У нас знаєш яка риба? Якщо перед досвітком прийдеш — кілограмів зо три наловиш, а ледь сонечко вигулькнуло — і наче відрізало, не клює.
— Ну, щодо трьох кілограмів це ви, Васильку, теє… трішечки передали куті меду.
— Ну, три не три, а знаєш, скільки я минулого разу наловив? Вісім штук отаких йоржів та ще дві плотвички.
— Так би й казав «вісім йоржів». А то — три кілограми! Любиш ти фантазувати!
Васько більше не сперечався. Він уповільнив ходу і приглушено сказав:
— Нюсь!
— Га?
— Покажемо Дмитрикові оте місце?
— Угу! Дмитрику, зараз ми тобі таке місце покажемо! Ти просто помреш від жаху.
— Яке місце?
— Побачиш… Васильку, нічого йому не кажи! Васько пройшов ще трохи і раптом зупинився.
— Тут, — сказав він пошепки.
На тому березі при самій воді росли дві великі корчасті верби. За ними виднілася галявинка, що полого спускалася до річки, а в кінці галявинки, наполовину затулені вербами, невиразно біліли стіни великого будинку.
Нюся міцно трималася за рукав Дмитрикового пальта:
— Страшно як!.. От побачиш.
Васько підійшов до них ближче. Його обличчя, округле, з носом, схожим на ґудзика, було дуже серйозне.
— Слухай! — шепнув він і, набравши в легені повітря, крикнув: — Гей!
«Гей!» — почулося з того берега, та так голосно, що Дмитрик здригнувся.
«Гей!» — пролунало ще раз, але вже глухіше, дальше. «Гей!» — відгукнулося десь зовсім далеко.
— Страшно, га? — спитав Васько.
Дмитрик знизав плечима.
— Страшного нічого немає… — почав був він і осікся.
«… ашного нічого немає», — чітко сказав протилежний берег.
«… нічого немає», — прокотилося в кінці галявинки.
«… чого немає», — завмерло в далечині.
Дмитрик помовчав і заговорив далі, вже пошепки:
— Звичайна луна. Відбиття звуку.
— Сам знаю, що відбиття, а все-таки лячно. Ніби хтось у руїнах сидить і дражниться.
— В яких руїнах?
— А отам. Бачиш, білі? Там санаторій був, а в сорок першому його розбомбило: фашист не долетів до Москви і всі фугаски тут скинув.
— Відбудовують його?
— А що відбудовувати? Тільки дві стіни залишилося.
— Кажуть, новий побудували. В іншому місці, — додала Нюся.
Діти помовчали. Нікому більше не хотілося тривожити луну. Над річкою стояла мертва тиша.
— Ходімо? — прошепотів Васько.
— Ходімо! — відповів Дмитрик.
Але діти не встигли рушити з місця.
Нюся випадково озирнулася на житнє поле, колосся якого зливалося в далечині в темну, сіру каламуть. Хлопчики помітили, що очі у Васькової сестрички дивно розширилися. Глянули і вони у той бік, куди дивилася Нюся. Глянули — і на мить заціпеніли.
Над житом у напрямі до них, швидко збільшуючись у розмірах, мчала якась тінь. Минуло не більше секунди. Нюся тихо скрикнула і присіла, хлопчики, ніби по команді, припали до землі.
За якихось три метри від дітей пролетів величезний, небачений птах. Розплатавши у повітрі чорні крила, він майнув над стежкою, безшумно ковзнув над річкою і зник у темному листі однієї з верб, що росли на протилежному боці. Звідти долинув легенький шурхіт, потім усе стихло, наче нічого й не було.
Дуже довго діти боялися поворухнутися. Нюся сиділа навпочіпки, закрившись хусткою. Хлопчики стояли на колінах, спираючись на лікті, пригнувши голови до землі. Лише хвилини через дві Нюся тихо прошепотіла:
— Васильку!.. Ой Васильку!.. Що це таке було?
Васько обережно підвів голову, поправив пілотку.
— Дмитрику… Бачив?
Той мовчки кивнув головою.
— Птах, так?
Не міняючи пози, Дмитрик знизав плечима.
— На ту вербу сів. Так?
Дмитрик знову кивнув.
Васько повільно випростався, але все ще стояв на колінах. Усі троє дивилися на вербу за річкою. Однак у темному листі її нічого не можна було розгледіти.
— Орлів таких не буває, — знову зашепотів Васько. — І журавлів таких не буває: кожне крило понад метр!
— Такий… тільки отой., кондор буває, — сказала Нюся.