— Хто?
— Кондор. Пам'ятаєте, в «Дітях капітана Гранта»? Як він хлопчика поніс…
Усі знову замовкли. Верби на тому березі були зовсім нерухомі, і звідти не долинало ані звуку.
— Причаївся. Розглядає нас, — прошепотів Васько.
Дмитрик припав ще нижче до землі і поповз у тому напрямі, звідки вони прийшли. За ним поповзла Нюся, скребучи землю носками маленьких чобіток, за Нюсею — Васько, плутаючись у своїй шинелі.
Пілотка знову з'їхала Васькові на очі. Він наткнувся обличчям на кущ реп'яха і скрикнув.
«Ой! Ой! Ой!» — тричі відгукнулося за річкою.
Усі троє підхопились, наче підкинуті, і помчали вздовж урвища.
Метрів з триста, коли не більше, бігли діти, поки не опинилися на вулиці маленького сільця, біля воріт свого дому. Зупинившись, вони довго не мовили жодного слова. Усі троє важко дихали. Дмитрик обмахувався кепкою, Нюся махала піднятим над головою краєм хустки, Васько витирав лице пілоткою. Змоклий світлий чуб його стирчав вихорами на всі боки.
— Безглуздо! — нарешті сказав Дмитрик.
— Що — безглуздо?
— Кондори в Радянському Союзі не водяться.
— А що ж це тоді за птах?
— Такі великі птахи у нас взагалі не водяться, — рішуче заявив Дмитрик.
Васько пильно дивився на нього:
— Дмитр!
— Ну?
— А коли це насправжки кондор? Випадково залетів…
— Дурниці! Таких випадковостей не буває.
— А що як… що як це зовсім невідомий птах!.. Підстрелити б його, га? Раптом це для науки таке значення, що… — Васько помовчав, немовби до чогось дослухаючись, і зненацька метнувся у хвіртку. — Постривайте! Я зараз!
Повернувся він швидко. У руках у нього була батьківська двоствольна рушниця, замість шинелі був надітий старенький піджачок з куцими рукавами. Пілотку Васько залишив дома. Він підбіг до Дмитрика і розкрив перед його носом долоню, на якій виблискували дві мідні гільзи:
— О! Шкода тільки, що бекасинник. Ходімо спробуємо, га?
Дмитрик відступив од нього на крок:
— Що «спробуємо»? Що ти ще вигадав?
— Підстрелимо його, птаха цього. Раптом — наукове значення! Ходімо?
Васько попростував у напрямі до околиці. Нюся й Дмитрик дуже неохоче рушили за ним.
— Васильку, що ти вигадав?! Нікуди я не піду, — сказала Нюся.
— І не ходи. Ми з Дмитриком удвох…
— Зі мною? Ну ні! Я не такий уже дурень.
Васько зупинився:
— Не підеш?
Дмитрик знизав плечима:
— Чого я там не бачив? Думаєш, дуже цікаво ганятися за якимось птахом, котрий давно полетів?
— А якщо не полетів? Якщо у нього гніздо на тій вербі?
— А як нема гнізда?
— У лісі піду шукати.
— А як не знайдеш?
— А як знайду?
— А як і знайдеш, все одно шротом не вб'єш. Тільки розізлиш його, він дзьобне тебе дзьобом по голові, от тобі й капут.
— Ну й нехай капут! Значить, загинув за науку.
— Усе героя із себе корчиш, так? А хочеш знати: може, це найзвичайнісінький птах. Може, нам тільки приверзлося, що він такий великий.
— Так усім відразу й приверзлося?
— А що ти думав? Бувають оптичні обмани.
— Ану тебе! З тобою й розмовляти… — Васько махнув рукою і швидко попростував.
Нюся побігла поруч з ним.
— Ваську, я піду, тільки я близько не підходитиму. Гаразд?
Дмитрик постояв з хвилину на місці, знизав плечима.
— Безглуздо! — сказав він голосно і поплентався слідом за дітьми, що все віддалялися.
І от почалося полювання на небаченого птаха.
Ідучи стежкою над урвищем, Нюся весь час торочила г «Ваську, я більше не піду, я боюся», проте йшла далі й далі.
Трохи не дійшовши до того місця, де вони вперше побачили птаха, Васько пригадав, що ще не зарядив рушницю.
Він зупинився, обтер рукавом гільзи і вклав їх у капали стволів. Закриваючи рушницю, він тяжко зітхнув:
— Бекасинник! Хіба бекасинником такого вб'єш!..
— Васильку, я боюся, не ходи! — прошепотіла Нюся.
Васько топтався на місці, тоскно озираючись навсібіч. Хмари стали ще густіші. Ліс за річкою видавався чорнішим, густішим, а річка під урвищем — глибшою й холоднішою.
— Стій тут. На випадок чого в житі сховайся, — тихо сказав Васько й рушив уперед, виставивши поперед себе рушницю. Пройшовши кілька кроків, він обернувся: — Нюсь!
— Га?
— Коли зі мною що трапиться, ти в школі скажи: так, мовляв, і так…
— Ваську, ану тебе!.. Ваську, не ходи! — плаксиво завела Нюся, але Васько навіть не оглянувся.
Позаду, метрів за п'ятдесят від Нюсі, невиразно мріла постать Дмитрика.