— Батько розповідав, от звідки. Він з вагона бачив, як вони над аеродромом літають. — Дмитрик пройшовся по веранді. — Ти розумієш, що накоїв? Ця модель близько двадцяти кілометрів пролетіла. І це тільки по прямій. Може, вона світовий: рекорд поставила, а ти її роздовбав!
Васько стояв, спираючись на рушницю, стволи якої майже» торкалися до його підборіддя.
Він збентежено поглядав то на Дмитрика, то на знівечену модель.
— Васильку, а тут щось написано, — сказала Нюся і ткнула пальцем у фюзеляж.
Дмитрик і Васько підійшли ближче до стола.
До фюзеляжу було приклеєно паперовий ярличок. Більша частина його була зірвана, а на вцілілому клаптику можна було прочитати надруковані на машинці слова:
«… дель № 112.
росимо повернути.
соавіахіму».
— Зрозуміло! — сказав Дмитрик. — Тут було написано: «Модель № 112. Того, хто знайде, просимо повернути туди й туди».
— А якщо я не поверну? — спитав Вася.
— Тоді, значить, ти нечесний громадянин. Може, конструктор над цією штукою півроку працював… Може, вона світовий рекорд поставила… А якщо ти не повернеш — усе це пропало.
Обличчя у Васька було дуже нещасне.
— Як же… я її повезу, таку понівечену?
Дмитрик усміхнувся:
— То вже ваша справа. Не я на неї полював, а ти…
Васько довго мовчав, спідлоба дивлячись на Дмитрика.
— Перепаде, так? — похмуро сказав він.
— Та, звичайно ж, по голівці не погладять. Таку чудову модель розбити!
Васько судорожно ковтнув.
— А як не повезу… як не повезу — може, і справді у них рекорд пропаде?
Дмитрик знизав плечима:
— А ти як думав?
— Дмитр!
— Що накажете, товаришу герою?
— Дмитр!.. А ти б не відвіз, га?
— Я? Ну ні! Коли сам поїдеш, я тебе, хай уже так, супроводжуватиму, щоб ти не розгубився. А відбувати за тебе… Ні вже, дякую!
— Дмитр! А ти нікому не скажеш на аеродромі?
— Про що не скажу?
— Ну, що це я її так… Ми знаєш що скажемо? Нібито ми її так знайшли^ уже понівечену.
— Ну гаразд! Не скажу.
Наступного дня, десь о першій годині, Дмитрик та Васько прибули в електричці на станцію С***.
Обидва перед від'їздом із села наділи білі-пребілі сорочки, червоні краватки і ретельно випрасували штани. Солом'яний Васьків чуб був змочений, розчесаний на проділ і тримався в такому стані досить пристойно.
Вийшовши з електрички, хлопці побачили майже біля самої залізниці кілька великих брезентових наметів, а за наметами — ряд учбових літаків.
Хлопці попрямували в той бік. Васько ніс загорнутий у кілька газет фюзеляж. Вигляд у «мисливця» був такий, наче він іде до зубного лікаря. Дмитрик, навпаки, був веселий і ступав бадьоро, тримаючи під пахвою обгорнуте газетою крило.
Біля воріт їх зупинив хлопчина з червоною пов'язкою на рукаві. Дмитрик пояснив йому, для чого вони приїхали.
— У штабі зараз нікого немає, — сказав хлопчина. — Ідіть на поле, там спитаєте планерний старт.
Хлоп'ята пішли на аеродром.
День був ясний, сонячний. То тут, то там на широкому полі майоріли блакитні прапорці з білими літерами на полотнищах. Кожний такий прапорець позначав місце запуску моделей певного класу, і біля кожного прапорця можна було нарахувати кілька десятків авіамоделістів. Тут звучала і російська мова, й естонська, й узбецька, й українська… Тут були студенти і студентки, військові, хлопчики і дівчатка в піонерських краватках, тут були і літні люди, які годилися в батьки цим хлопчикам та дівчаткам. Одні кудись поспішали, несучи в руках гарних птахів, зроблених з планочок та цигаркового паперу, другі повзали на животі й на колінах по низенькій траві, щось налагоджуючи в своїх тендітних апаратах, треті стояли, піднявши обличчя до високого неба і стежачи за польотом моделей.
Над головами хлоп'ят з легеньким скрекотом пролітали мініатюрні літаки з гумовими моторчиками, безшумно линули моделі планерів усіх кольорів та розмірів. Один такий планер, знижуючись, дзьобнув Дмитрика в потилицю. Іншим разом товаришам довелося тікати від моделі з бензиновим мотором, яка завередувала і з страшенною тріскотнявою кружляла над землею.
Найдовше хлоп'ята затрималися біля прапорця з літерою «С» на полотнищі. Тут стартували «схемки» — найпростіші моделі, в яких фюзеляж замінено на чотиригранну планочку.
Одна з дівчаток, на вигляд трішечки старша від Нюсі, підняла над головою непоказну «схемку» і, підтримуючи пальцями пропелер, обернулася через плече:
— Іване Андрійовичу, зазначте мені.