— Славо! Знаєш що? — прокричав Мишко. — Славо, це, певно, фашисти з далекобійних стріляють. Славо!..
— Ну… ну і що ж, що стріляють? Ти тільки… ти тільки не бійся, будь ласка… Нічого тут такого немає, що стріляють.
— Славо, я не боюсь… Тільки знаєш що, Славо… Чого ми тут стоїмо? Як іти, то йти. Га, Славо?
Обидва поквапом рушили, насилу стримуючись, щоб не бігти.
— Обстріл як обстріл. Звичайна річ! — говорив Слава.
— Ага! Звичайна річ, — погоджувався другий, злегка підскакуючи з кожним новим ударом.
Раптом Слава помітив, що його товариш зник.
— Мишко! Ти де? Ти чого?..
— Славо! Знаєш… дивна річ! — долинуло з пітьми. — Впустив портфель і не можу знайти.
Слава зупинився:
— Ну! Знайшов?
— Ні. Славо… Дивна річ!
— Знайшов? — почулося за мить.
— Ні!.. Отже! Дивна річ!.. Славо, ти тут?.. Славо!
Нарешті Мишко знайшов портфель у великій калюжі і приєднався до товариша. Але тут у Слави злетіла калоша. Він нагнувся, щоб надіти її. Зненацька яскравий стовп світла шугнув з-за найближчого будинку, і прогримів такий гуркіт, що в Мишка замалим серце не вискочило. Задзвеніли шибки. Десь голосно закричала жінка.
За мить приятелі щодуху мчали по калюжах: один з портфелем, другий з калошею в руках.
Вони не помітили, як вибігли за місто, як потрапили у Великий гай. Бігли довго, дуже довго. Вибухи позаду вже припинились, а діти бігли далі, важко й хрипко дихаючи.
— Стій! Хто йде? — пролунав раптом уривчастий окрик.
Хлопці наче прикипіли до місця.
— Вклепалися! Патруль! — прошепотів Слава.
— Хто йде? — пролунало в пітьмі голосніше й тривожніше.
— Це… ми… — нерішуче сказав Мишко.
— Хто «ми»?
— Радянські громадяни, — пояснив Слава.
— Які ще там громадяни? Лягай!
Клацнув затвор гвинтівки. Хлопчики, не мовивши й слова, плюхнулися на землю. У цей момент чийсь бас проказав:
— У чім річ, Симаков?
— Ходить там хтось, товаришу караульний начальнику. Я поклав його.
— Гей! Хто там є? Відповідай! — голосно наказав бас.
— Радянські громадяни. Школярі, — повторив Слава, трохи підвівши голову.
— Ану, Жиров… За мною!
Почулися кроки. На мить спалахнуло світло кишенькового ліхтаря й засліпило дітей. Ліхтар тут же погас. Хлоп'ята побачили перед собою двох червоноармійців.
— Хто такі? Як сюди потрапили? — спитав один з них басом.
Хлоп'ята підвелися. Мишко зовсім розгубився і мовчав. А Слава поправив кепку і заявив рішучим тоном:
— Ми… Нам до командира треба.
— До якого командира? В якому питанні?
— Добровольцями хочемо вступити.
— Жиров, чуєш? — сказав бас товаришеві. Потім звернувся до хлоп'ят: — Та-ак! А батьки ваші де?
— Поїхали. Евакуювалися вони.
— А ви ж як?
— А ми зосталися.
— Втекли?
— Зовсім не втекли, — збрехав Слава. — Просто нас відпустили, і край.
— Воювати відпустили?
— Авжеж.
Червоноармійці зареготали.
— Он воно, Жиров, як! Що ж тепер робити?
— Черговому треба доповісти, товаришу сержанте.
— Черговому? Гм! Правильно! Ходімо до чергового. Нехай розбирається… Ну, вояки, ходімо!
Вони повели хлоп'ят лісом, зрідка на мить освітлюючи ліхтариком дорогу, і незабаром зупинилися біля вузької темної щілини в землі.
— Заждіть тут.
Сержант опустився в щілину дерев'яними східцями. За кілька хвилин його голос почувся звідкись ліворуч:
— Жиров! Давай їх прямо до лейтенанта.
Хлоп'ята за допомогою Жирова спустилися в щілину і пішли по ній, зачіпаючи плечима глиняні стіни.
— Славо! Правда, зовсім, як у справжніх окопах? Еге? — прошепотів Мишко.
Щілина вела під невисокий земляний пагорб. Стало зовсім темно. Та ось Жиров відчинив якісь дверцята, і всі троє опинилися в світлій землянці, обшитій дошками. Її освітлювала електрична лампочка.
У землянці було двоє військових. Один, у командирській шинелі, з протигазом і польовою шкіряною сумкою, стояв, прихилившись до стіни. Другий, смаглявий, кучерявий, з чорними вусиками, з цигаркою в зубах, сидів за маленьким столиком.
На петлицях в обох військових хлоп'яга помітили по два квадратики.
Військовий з вусиками підвівся.
— Це і є ваші герої? — спитав він Жирова.
— Так точно, товаришу лейтенанте.
Лейтенант пильно подивився на хлоп'ят і злегка всміхнувся.