— Де Сергійко? Сергійка немає! — сказав він і пірнув.
Я оглянувся і не побачив ані Віктора, ані Сергія. Тільки човен плив догори кілем та Вітин бриль. Я теж пірнув і побачив мулисте дно, рідкі кущики якихось водоростей та Женька, який проплив повз мене, наче величезна жаба. Т більше нікого й нічого!
Ми виринули водночас один перед одним. Обличчя у Женька було сіре.
— Сергійка немає… Сергійко потонув! — сказав він хрипко.
— І Віті немає! — відповів я, ковтаючи повітря.
Ми знову пірнули.
Чого я тільки не передумав за кілька секунд, поки був під водою! Іноді за цілий день стільки не передумаєш! І про те, що я скажу Вітиним батькам, і про те, що коли б я навчив його вчасно плавати, усе обійшлося б гаразд, і про те, що ми з ним не закінчили переробляти фотоапарат під кіноплівку, і про те, що ж тепер буде з Женьком та з Сергійковою мамою, і про те, яким чином усе-таки могли втопитися два здоровенних хлопці в такому мілкому місці.
Відчувши, що я ось-ось розкрию рота й зітхну, я знову став ногами на дно й оглянувся. Берег був порожній. Не побачив я нікого і на воді. Але з-за перевернутого човна, який ішов боком до течії і якого віднесло вже метрів на двадцять, доносилися два перелякані, сердиті голоси:
— Женько! Володько! Сюди!
— Женько, де ти там?
Женькова голова на мить виткнулася над водою:
— Нема їх!
Голова знову зникла.
Женько, певно, сам помер би під волого від розриву серця, якби я силоміць не витяг його. Тільки тепер він почув крики і все зрозумів.
Швидкими сажнями ми наздогнали човна, спіймавши по дорозі одне весло і Вітиного бриля. Обійшовши човна, ми побачили біля корми Сергія, а біля носа — Віктора. Вчепившись за борт, вони били по воді ногами.
— Ставайте на дно. Тут мілко, — сказав Євген.
Ми з Женьком страшенно перехвилювалися, пробули під водою, мабуть, загалом хвилину, тоді гналися за човном і тепер тягли його до берега з останніх сил.
Я тільки й думав про те, як би швидше подолати ці п'ять-шість метрів до берега й лягти на вузькій, порослій травою смужці землі під кручею. Нарешті ми дістались, але й тут нам не відразу пощастило відпочити. Тільки-но ми вийшли на берег, як Сергій став наступати на нас, промовляючи:
— Я вам покажу, як отак жартувати! Я вам покажу, як отак жартувати!
Він навіть ляснув мене долонею по потилиці. Вітя витрушував із свого бриля воду й голосно заохочував Сергійка:
— Так їм!.. Дай їм іще! Знають, що люди плавати не вміють, і отакі коники викидають!
Потім вони видерлися на кручу й пішли. Іншим разом ні я, ні Женько не подарували б Сергієві такого поводження, але тепер нам було байдуже. Ми не гукнули їх: ми раді були, що вони пішли. Сіли на траву й відпочивали.
Наступного дня я зайшов до Віті, щоб пояснити йому вчорашню пригоду й покликати тренуватись у веслуванні. Його не було вдома — мати послала до крамниці. Я залишив записку, в якій повідомляв, що чекатиму на нього біля містка, і, взявши човна, вирушив туди.
На пляжі я побачив таку саму картину, як і вчора: по груди у воді стояв Сергій, а біля нього стирчала Женькова голова.
— Ти не хвилюйся. Ти отак роби. Отак! Дивись!
Женько повільно проплив біля Сергія.
— Ну, а я не так, чи що, роблю?.. Я ж так і роблю!
— Виходить, не так. Нумо! Ще раз!
Через кілька хвилин згори спустився Вітя. Я почав розповідати йому, чому ми вчора перекинули човна і як ми шукали його й Сергія на дні річки. Розповідав я довго, докладно й раптом зупинився.
Весь час ми чули, як Женько викрикує своє звичайне: «Не хвилюйся!», «Підгрібай!», «Тримай руки під водою!», а тут він зненацька закричав:
— Ну-ну-ну-ну! Ну, ще… Ну так! Ну-ну-ну-ну-ну!
Ми оглянулися на річку, але Сергія не побачили. Однак за мить він висунувся з води.
— Що? Проплив? — спитав він чомусь переляканим тоном. А Женько так само перелякано відповів:
— Сергійку, чесне піонерське! Метра з півтора!
Сергій нічого не сказав. Він відкинув чуба з лоба, ліг на воду і, збиваючи ногами піну, страшно витріщивши очі, то відкриваючи рота, то надуваючи щоки, рушив до берега.
— Сергійку! Хочеш — вір, хочеш — не вір! Два метри!
Скидалося на те, що Сергій і справді не повірив. Стоячи вже по коліна у воді, він з усмішкою подивився на нас і спитав:
— Проплив? Так?
— Дивак! Звичайно, проплив!
Женько вийшов на берег і впав на пісок.
— Усе! — сказав він. — Тепер він і сам з води не вилізе.
Женько не помилився. Ми вже кричали Сергієві, що він весь посинів, що він дарма так перевтомлюється, але Сергій усе брьохався, усе брьохався й щоразу, незважаючи на втому, тримався на воді довше й довше.