— «Ду-же при-єм-но, що Ар-та-мо-нов, Бод-ров і Ло-жеч-кін під-тяг-ли-ся. На жаль, хо-дять чут-ки, що во-ни ви-пра-ви-ли-ся ли-ше для то-го, щоб на-со-ли-ти «Кро-ко-ди-лят-ко-ві». Чи так це?»
Редактор скінчив писати і повернувся на парту. Усі діти сміялись і весело поглядали на нас, а ми сиділи червоні і не знали — злитися нам чи теж сміятися.
— Ну! Редакція чекає відповіді на цю кореспонденцію, — сказав Ігор.
Мишко Артамонов підвівся, збентежено всміхаючись, підійшов до дошки і написав:
«Критику вважаємо справедливою.
Ж. Артамонов».
Ми з Бодровим також підвелись і пішли розписуватися… Закінчую писати. Через півгодини йдемо з Кирилом у кіно.
ГАДЮКА
Повз вікна вагона проплив самотній ліхтар. Поїзд зупинився. На платформі почулися неквапливі голоси:
— Ну, в добрий час! Дивися з вікна не висовуйся!
— Не буду, бабусю!
— Як приїдеш, обов'язково телеграму!.. Борю, чуєш? Чи ж можлива річ отаку погань везти!
Поїзд рушив.
— До побачення, бабусю!
— Маму цілуй. Носовичка я тобі в кишеню…
Дідусь у панамі із сурового полотна неголосно зауважив:
— Та-ак! Зараз, значить, сюди завітає Боря.
Двері відчинились, і Боря ввійшов. Це був хлопчик років дванадцяти, вгодований, рожевощокий. Сірий кашкет сидів криво на його голові, чорна курточка розхристалася. В одній руці він тримав кошик для білизни, у другій — мотузяну сумку з великою банкою із зеленого скла. Він рухався по вагону повільно, обережно тримаючи сумку на достатній відстані від себе і не зводячи з неї очей.
Вагон був повний. Дехто з пасажирів заліз навіть на верхні полиці.
Дійшовши до середини вагона, Боря зупинився.
— Ми трохи потіснимось, а молодий чоловік сяде тут, скраєчку, — сказав дідусь у панамі.
— Дякую! — невиразно проговорив Боря і сів, спершу засунувши свій багаж під лавку.
Пасажири нишком стежили за ним. Якийсь час він сидів сумирно, тримаючись руками за коліна й глибоко дихаючи, тоді раптом сповз із свого місця, витягнув сумку й довго розглядав крізь скло те, що було в банці. Потім неголосно сказав: «Тут», сховав сумку й знову вмостився.
Багато хто у вагоні спав. До Бориної появи тиша порушувалася тільки постукуванням коліс та чиїмось розміреним хропінням. Але тепер до цих монотонних, звичних, а тому непомітних звуків додавався дивний безперервний шерех, що явно чувся з-під лавки.
Дідусь у панамі поставив ребром на колінах великий портфель і звернувся до Борі:
— У Москву їдемо, молодий чоловіче? Боря кивнув.
— На дачі були?
— У селі. В бабусі.
— Так, так!.. У селі. Це добре. — Дідусь трохи помовчав. — Тільки важкенько, мабуть, самому. Багаж-бо у вас он який, не на зріст.
— Кошик? Ні, він легкий. — Боря нагнувся навіщось, помацав кошик і додав мимохідь: — У ньому самі тільки земноводні.
— Як?
— Самі земноводні та плазуни. Він легкий зовсім.
На хвилину запанувала тиша. Потім плечистий робітник з темними вусами сказав басом:
— Це як розуміти: земноводні та плазуни?
— Ну, жаби, ящірки, вужі…
— Бррр, яка гидота! — сказала пасажирка в кутку.
Дідусь потарабанив пальцями по портфелю:
— Гм-гм! Цікаво!.. І на який же предмет ви їх, так би мовити…
— Тераріум для школи робимо. Двоє наших хлоп'ят самі тераріум будують, а я ловлю.
— Що роблять? — запитала літня колгоспниця, яка лежала на другій полиці.
— Тераріум, — пояснив дідусь, — це, знаєте, такий ящик скляний, ніби акваріум. У ньому й тримають усіх цих…
— Гадів оцих?
— Авжеж. Не гадів, а земноводних та плазунів, висловлюючись науковою мовою. — Дідусь знову звернувся до Борі: — І… І багато, значить, у вас цих земноводних?
Боря звів очі до неба й став загинати пальці на лівій руці:
— Вужів чотири штуки, жаб дві, ящірок вісім та ропух одинадцять.
— Жах який! — долинуло з темного кутка.
Літня колгоспниця звелася на лікті й подивилася вниз на Борю:
— І всіх до школи повезеш?
— Не всіх. Ми половину вужів та ропух на тритонів поміняємо в дівочій школі.