Ю. Бедзик і О. Бердник
«ЛЮДИНА БЕЗ СЕРЦЯ»
(фантастично-пригодницька повість)
ЧАСТІНА ПЕРША
Катастрофа
Від Фрідбурзького собору машина звернула ліворуч і помчала широким залюдненим проспектом. Після фешенебельних районів Гріндена, то, здавалось, завжди були огорнуті прозорим серпанком спокою й рамкової тиші, вона немов пірнула у вируючий океан звуків. ГІетер Стар, тримаючи ліву руку на рулі, правою ніжно обняв Евеліну. Її каштанове волосся тремтіло від легких поштовхів машини.
— Петер, тихіше. Хочеш накоїти лиха? — Вона говорила напівголосом, зморена щастям і ніжністю, притиснувшись щокою до його шовкової сорочки. Чого ти поспішаєш? Адже ми повінчалися, і тепер завжди будемо разом…
— Повінчалися? — Він скоса глянув на дружину і потім широко посміхнувся. — А ти знаєш, Еве, мені все ще не віриться, то ми їдемо з церкви… Та хто знає, може, й зараз це тільки сон.
Евеліна рішуче відхилила від себе його усміхнене обличчя — вольове, красиве, з зухвалим поглядом сірих очей.
— Не плеши дурниць, Петер, — наказала нона владним тоном. — Пильнуй краще за дорогою і не прикидайся нещасним. Якщо це й сон — то дуже хороший. Хай він буде таким вічно. Чуєш, любий мій? Вічно! Я знаю, я певна — щастя не покине нас.
— Звичайно, при одній умові,— перебив її жартівливим тоном чоловік, — якщо мої атомні досліди увінчаються успіхом. Скільки ще роботи. Адже я, власне, тільки почав. Це не якесь там утопічне маячіння. Ми з тобою, Еве, люди ділові, нехай бідолаха Берн займається чаклунством…
— Облиш! — гостро докинула Евеліна. — Нащо знущатися з людини…
Стар звів над переніссям брови. Його самовпевнене відкрите обличчя з орлиним носом і важким м’ясистим підборіддям пройнялось щирим подивом.
— Ти серйозно говориш? Йоган Берн — мій кращий друг, і я маю знущатись з нього? Евеліно, ти ж розумна жінка. Повір, що мені жаль його. Я знаю, він кохає тебе, але ти… ти сидиш поруч зі мною. Правду кажу тобі, Еве, жаль. Такі люди в наш час не геть скільки щастя можуть подибати. Гордий, відлюдкуватий, до всього ще й чесний. Ех, Йоган! Забув він, що наука без комерції — все одно, що життя без кохання. — Стар нахилився грайливо до Евеліни, але в ту ж мить мусив міцніше взяти до рук руль, бо машина саме підкотилась до перехрестя. — Швидше б уже додому, — незлобливо вигукнув Петер. — Зараз я схожий на Йогана, сиджу поряд з тобою, а по-справжньому обняти тебе не можу. Так, Йоган мрійник і фантаст. Що ж дивного, коли такій людині ні в чому не таланить: ні в науці, ні в коханні.
— Кажуть, що в житті буває інакше, — озвалася задумливо Евеліна. — Кому не щастить в коханні, тому щастить у роботі.
— Ти віриш в його чудернацькі експерименти?
— Любий мій, колись же повинно поталанити людині. Берн — наш щирий друг…
— Так, Еве, він наш друг, і тому я хочу, щоб він кинув свої дитячі забавки. З його здібностями можна гори перевернути.
Евеліна рішуче хитнула головою. Глибше відкинувшись на спинку м’якого сидіння, задумливо мовила:
— Вчора він сказав мені, що апарат вже сконструйовано. Залишилось тільки випробувати його на живих істотах.
— Дурниці! — Пройнятий самовпевненою рішучістю, Стар гордовито підняв свою біляву голову. — Механічне серце може бути тільки проміжним етапом, але ніколи…
— Петер! Стій! — раптом перелякано зойкнула Евеліна. Розширеними від жаху очима вона дивилась поперед себе.
Стар теж рвучко подався вперед і щосили натиснув на педалі.
Назустріч їм, обганяючи великий незграбний автобус, мчав поліцейський автомобіль. Він виринув зовсім раптово, виповняючи повітря надривним завиванням сирени.
У голові Стара майнула думка: «Врятувати Евеліну, поставити під удар лівий борт».
Крутим поворотом руля він спрямував машину праворуч. В ту ж мить жахливий удар відкинув автомобіль до тротуару.
Серце працює!
На високому випуклому лобі Йогана Берна виступив рясний піт. З-під густих, низько навислих брів блиснули за скельцями рогових окулярів очі, схвильовано зупинилися на обличчі асистента.
— Скільки?.. — уривчасто запитав Берн.
— Десять хвилин п’ятнадцять секунд…
— Зашивайте!
Берн втомлено опустився в глибоке крісло, асистент Гельд став на його місце, і, нахилившись над операційним столом, почав швидко орудувати інструментами. Берн тривожно стежив за його рухами, безперервно поглядаючи на хронометр. Нарешті, асистент розігнув спину і повернувся до Берна.
— Все! — коротко сказав він.