Йому стало жаль її.
— Ти не розумієш жартів. Звичайно, я тебе кликав. Тільки я озвався до тебе в думках, а ти, моя рідна, моя кохана дівчинко, почула мій внутрішній голос. Я десь читав — у Гомера чи Шекспіра, здається, у Шекспіра — коли закохані по-справжньому віддані одне одному, вони можуть розмовляти без слів…
Її тонка, ніжна рука лягла йому на плече, а він прикрив її своєю важкою долонею і так завмер у непорушності.
«Вона почула мою думку, — розмірковував він. — Справді, дивна річ!..»
Але ввечері трапилась подія, яка різко змінила хід Петерових думок.
Він лежав на канапі, поринувши спогадами в минуле. Згадував батька — маленького, присадкуватого чоловіка, який завжди клопотався про кредит для своєї крамнички і ніколи не міг роздобути його, згадував юнацькі заміри, коли його молодій гарячій голові все здавалось таким ясним і простим в житті — тільки вийди на самостійну стежину, і вона вмить приведе тебе і до слави, і до шани людської, і до багатства. Скільки втіхи дала йому подяка шефа за вдало розроблену схему нового реактора. Це тільки початок, але Петер не спиниться, він піде далі, він здійснить свій грандіозний винахід! Так, так, його ім’я прославиться у віках, а з ім’ям прийде багатство, вплив, могутність. Можливо, його оберуть в парламент… і потім механічне серце — хіба не він перший в історії людства став на шлях, котрий має привести до безсмертя?
Петер згадав про Евеліну. Ввесь вечір товчеться на кухні. Жалісливе дитятко… Куховарка гуляє, а вона, бач, сама захотіла прибрати. Я переконаю її, що всі турботи даремні. Таємна поліція! Яке йому діло до таємної поліції? Нехай стежать. Скоро з ним заговорять іншою мовою. Скоро світ відкриє перед ним свої широкі обійми слави… Ну, де ж Евеліна? Нехай іде сюди…
Евеліна майже вбігла.
— Ти кликав? — спитала вона з ніжною турботливістю. — Що ти хочеш?..
Він мовчки дивився на неї.
— Так що ж тобі?.. Чого ти мене кликав? — повторила своє запитання жінка.
Петер спохмурнів. Не знати чому, але його раптом пройняв страх. Так буває завжди з людиною, коли її приголомшує якась несподівана, неймовірна здогадка.
«Це вже вдруге, — подумав він. — Щось неймовірне!»
— Гаразд, я піду! — Евеліна в подиві знизала плечима.
Петер рвучко схопився з канапи.
— Стривай! — Він підійшов до неї зовсім близько, уважно глянув їй у вічі.— Скажи, Еве, ти справді чула мій голос? Може, тобі тільки здалося?..
На худенькому, тендітному обличчі Евеліни проступив вираз здивування. Тонкі чорні брови її зійшлися дашком на переніссі. Вона ніби згадувала щось.
— Ти… кликав мене, — озвалась вона по хвилі.— Я чула твій голос. Двері з кухні були відчинені. Куховарка пішла в місто. Хто ж міг говорити, крім тебе? Я чула, ти сказав: «Де Евеліна? Нехай іде сюди!»
Вона спробувала пожартувати:
— Чи, може, ти вже не віриш Шекспіру?
— Я й сам не знаю, — нерішуча мовив Петер, непевно оглядаючись навколо. — Мені якось недобре…
— Недобре?
— Ти розумієш, я й сам не знаю…
— Ти мусиш піти до Берна.
— До Берна? — Петер наче вперше почув Ім’я свого товариша. — А, до Берна! Ні, ні! Облиш мене! — Він раптом опустив голову і відійшов до вікна. — Нічого не розумію. Може, я тільки помиляюся… Еве, ти пробач мені, дурні нерви…
На тому їхня розмова скінчилася.
Але непрошені думки всю ніч гнітили Петера. Якісь сумніви, немов хробаки, точили його душу, непокоїли мозок. Адже він не озвався до неї жодним словом, а вона прийшла! Ну, припустимо, вдень їй тільки почулося… Але ж увечері… Повторила його думки слово в слово, немов підслухала їх. Підслухала? А хіба думки можна підслухати? Звичайно, є спеціалісти, котрі на відстані відгадують людські думки. Може, то все омана, а може й правда! Тільки ж у них є свій досвід, своя наука. А тут — ні сіло ні впало — через дві кімнати почула кожне його слово. Що ж сталося? Мабуть, це після операції! Так, треба йти до Берна… Йоган мусить знати, він вивчав психіатрію, та й взагалі він більше розуміється на моєму здоров’ї, ніж я сам.
Ранком Петер сказав:
— Еве, я недобре почуваю себе. Поїдемо до Берна.
Вони нашвидку поснідали і вийшли з дому.
Прозорий літній ранок зустрів їх бадьорою прохолодою. У велетенських вікнах будинків, немов на екранах, відбивалось оксамитовоблакитне небо, по якому неквапно повзли хмарки. Автомобілі безперервним потоком проносилися між масивним громаддям будівель.
Петер з приємністю вдихав звичні за-запахи бензину і легкої куряви. «Скоро на цих вулицях стане гаряче, як в пічці», подумав він і одразу ж голосно промовив: