— В чому річ? — крикнув Стар.
— Пане прем’єр! — Офіцер навіть забув віддати честь. — Тільки що одержано повідомлення… Наші бомбардувальники дальньої дії в районі міст Паре, Гаане, Лієндена зіткнулися з невидимою перепоною і майже всі загинули. Вдалося установити, що цією перепоною є високочастотне електромагнітне поле великої потужності, яке виводить з ладу електрообладнання літаків…
— Нездари! — гримнув Стар. — Негайно встановіть координати поля і киньте туди оперативні атомні загони і бомбардуйте місця, де встановлена апаратура, засипте ракетами, атомними снарядами і продовжуйте просування без жодних затримок… Ідіть і дійте!
— Слухаю! — механічно відповів офіцер і побіг назад, до штабу.
Бронетанковий загін Стара рушив услід за фронтом. Швидко насувалася ніч. Коли диктатор переїжджав кордон, навколо було темно, тільки на горизонті спалахували яскраві заграви. Проїжджали мимо колишніх укріплень Пер’єну. В сяйві потужних прожекторів видно було чорні руїни броньованих ковпаків, дотів, траншей, танків, гармат і безліч обвуглених трупів солдатів… Далі на їхньому шляху лежали залишки міста, яке нараховувало раніше близько півмільйона чоловік. На колишніх вулицях, серед закіптявілих, просякнутих смородом руїн, Стар побачив колони своїх піхотних частин, які посувалися на захід.
Це було страшне видовище. Солдати й офіцери йшли, як манекени, — в сірих плащах, з масками на обличчях. На прозорих забралах виблискувало проміння місяця, який прозирав з-за димних кіс. І в тому тьмяному, моторошному світлі це військо нагадувало колони привидів.
Навіть у диктатора на якусь мить мороз пробіг поза шкірою. Але в наступну хвилину він опанував себе. Знову запрацювала думка, гарячково і нестримно: «Вперед! Вперед! До повної перемоги!..»
Диктатор схилився над мікрофоном, і в казковій пітьмі загримів страшний, демонічний голос:
— Вперед, мої вірні солдати! Нема в світі такої сили, яка б зупинила вас!.. Пустеля і трупи хай залишаються там, де пройдете ви. Вперед — за імперію! З вами бог!..
— Слава володарю! — заревли тисячі горлянок, і той нелюдський крик луною прокотився поміж руїнами в неосяжній пітьмі. А за горизонтом гуркотіла канонада, шаленіли заграви, здіймався кривавий дим.
Ряд за рядом, колона за колоною просувалися тупі, божевільні обличчя, освітлені загравами пожеж. Удари кованих чобіт, брязкіт зброї, гуркіт могутніх машин потрясали чорну випалену пустелю.
…Десь за тридев’ять земель вояки Петера Стара плюндрували чужу землю, нівечили працю поколінь, а тут, в серці імперії, на вулицях Бруклінгема наростав грізний, немов вулканічна лавина, вир протесту. Переможні реляції, що лунали день і ніч з гучномовців впереміжку з нервовим скигленням танцювальної музики, тонули в прокльонах і грізних пересторогах демонстрантів. Урядові газети шматувались і втоптувались в землю. Нескінченним потоком надходили на адресу президента листи і телеграми, кожне слово яких дихало гнівом і великою мужністю. Ті маленькі клапті паперу, на яких ставили свої підписи простий вчитель і рядовий священик, чиновник і дрібний підприємець, лікар і двірник, жахали керівників «Золотого ангела» не менше, ніж могутня хвиля страйків, що з кожним днем наростала по всій країні.
Країна вимагала суду над винуватцями трагедії Голубого Беркута, над убивцями бруклінгемських робітників.
Тепер навіть Тод, який раніше рішуче виступав проти плану Петера Стара, зрозумів, що судовий процес треба провести якомога швидше.
Вночі на терміновому засіданні «Золотого ангела» було вирішено діяти негайно. Імперський прокурор Гакер і представники військового трибуналу одержали найсуворіші інструкції: перетворити суд над Грюнтером і Екельгафтом в процес проти всіх вільнодумців і нелояльних елементів.
Ранком країну спантеличило сенсаційне повідомлення. Його оголосили в пресі, по радіо і телевізору.
Хлопчаки-газетярі гасали залюдненими вулицями Бруклінгема і з незвичайним запалом горлали:
«Небачений процес!.. Розкриття таємниці Голубого Беркута… Знайдено винуватця кривавих подій на атомному заводі… Сліди ведуть в комуністичне підпілля. Народ вимагає покарання злочинців…»
Процес мав проходити у великому, просторому залі, де часто відбувались світові асамблеї вчених, дипломатів, молоді, де під високим склепінням не раз звучали прекрасні ораторії Баха, сердечні мелодії Чайковського, весняно-сонячні вальси Штрауса. А тепер зал перетворювали із храму муз і розуму в ганебне судилище.