В залі залишилися тільки члени військового трибуналу.
Процес продовжувався. До вечора були закінчені всі формальності. А на ранок радіо і телевізор рознесли по всій імперії вирок імперського суду:
«Головний інженер будівництва в долині Голубого Беркута Альфред Грюнтер та колишній поліцай-президент Сільвестер Екельгафт за зв’язок з іноземною розвідкою, за зраду держави, за терористичні і диверсійні акти, спрямовані на підрив могутності імперії,— засуджені до смертної кари.
Вирок виконано».
Прозріння Арнольда
Над площею лунали крики, плач, прокльони. Поліція й молодчики з легіону «Вогняне серце», вкрай розперезавшись, чинили розправу над беззахисними людьми. З бічних завулків були виведені загони, озброєні хімічними автоматами. Одягнувши маски, поліцейські відкрили по юрбі стрілянину. Отруйний зелений дим поплив над площею. Мов підкошені, падали люди на брук і одразу ж засинали важким, непробудним сном. Поліцейські круками кидались на свої жертви, одягали їм наручники і втягували в чорні машини.
Арнольд не бачив того. З трупом матері він їхав до передмістя Бруклінгема. Думка в ньому завмерла, свідомість притупилася. В голові билося тільки одне, настирливо й невідступно: «Швидше і швидше! Додому!.. Додому… Я так давно не був там…»
Машина вирвалась з залюднених центральних вулиць і помчала між рядами білих вілл. Потім пішли сірі корпуси похмурих будинків, де жили робітники, дрібні службовці, студенти. Нарешті місто закінчилось. Все частіше траплялися дорогою сади, городи, а далі — невеличкі лісові посадки і смугасті поля. В буйній зелені садів мальовниче виступали одноповерхові охайні будиночки заміських жителів. Біля одного будиночка Арнольд зупинив машину. З-за хвіртки люто гавкав собака, але Арнольд не звертав на те уваги… Думка відроджувала з далеких світлих часів чудесні спогади, оповиті болючим смутком.
Млин думок Арнольда перервав грізний голос за хвірткою, який приборкував собаку. На вулицю вийшов кремезний сивий фермер. Він здивовано, навіть з переляком втупився в людину, одягнену в блискучий мундир вищого поліцейського сановника імперії…
— Я до ваших послуг, мій пане! — тремтячим голосом озвався фермер.
— Дуже прошу вас… допоможіть мені поховати цю жінку, — тихо відповів Арнольд. — Вона жила колись в цьому домі… Дістаньте труну, допоможіть викопати могилу… Я за все заплачу!.. Буду чекати вас на цвинтарі…
— Можете бути спокійним, мій пане! — заметушився фермер. — Я зараз! Покличу моїх хлопців…
— Я чекатиму.
Машина Арнольда рушила по вузенькій бічній вулиці і незабаром в’їхала у ворота цвинтаря, де й зупинилася. З малесенької хатини вийшов дідусь-сторож, підсліпувато подивився на незвичайного гостя,
Арнольд взяв тіло матері на руки, і, дивлячись нерухомим поглядом кудись поперед себе, рушив між рядами могил у глиб цвинтаря.
Арнольд обережно опустив тіло матері на траву, що, немов зелений килим, вкривала землю довкола мармурових плит; відкинув з її чола волосся. Нестерпний біль стиснув його серце, сльози полилися з очей перші сльози з того часу, як він перестав бути дитиною…
Арнольд плакав і з кожною сльозою вбирав у себе ненависть. О, будь він проклятий! Це він… він підняв мою руку на рідну мою матір. Тепер я все збагнув… О, володарю мій, всемогутній володарю! Ти випив мою кров, ти спопелив мою душу. Я став твоїм підлим рабом… втратив людську подобу… Проклятий! Проклятий!
Ноги Арнольда підломились, і він поволі впав на землю, ткнувшись головою в траву. Судорожний плач потрясав його тіло в розкішному мундирі.
А від воріт цвинтаря вже наближалися люди. Фермер з двома своїми синами ніс труну, лопати, вірьовки. Арнольд підвівся, показав їм, до копати могилу, і відійшов убік.
Над цвинтарем дихнув вітерець, з заходу наступала хмара. Тривожно шелестіло листя крислатого клена над могилами. Щось грізне, невблаганне вчувалося Арнольдові в шамотінні дерева. Він підвів голову, і йому здалося, що чорна хмара — то вже не хмара, а велетенська рука помсти, рука смерті.
— Все готово. Можна опускати!.. — Старий фермер обережно поторсав Арнольда за плече.
Арнольд, геть пополотнілий, підійшов до могили. Мати вже лежала в труні, прикрита прозорим серпанком. Він підняв те покривало, сухими губами поцілував блідий лоб, закриті очі покійної…