Ось він — кінець! Ось вони — божевільні мрії! Ха! Завоювання світу! Він — Петер — сам колись сміявся з таких маніякальних думок. Він мусив знати, що ніякий гіпноз неспроможний кинути світ під ноги насильству і несправедливості! А він втратив глузд, забажав стати «суперменом»![10] Чого домігся він? Втікає пустинними вулицями. Куди? Вмирати!
Стар поглянув у дзеркальце над вітровим склом. Чи це він? Чи це той красивий жартівник Петер Стар? Рідке, сиве, розкошлане волосся на напівголому черепі, зморшкуватий лоб, блідозелене худе обличчя шістдесятилітнього старика. Тільки очі в глибоких западинах, як і раніше, горять безумством.
Перехожі, жахаючись, кидались геть від авто, яке з шаленою швидкістю мчало по автостраді за місто.
Заверещали гальма, і машина зупинилася перед віллою. Диктатор, не чекаючи, коли відкриють ворота, вискочив з кабіни, пробіг мимо здивованого охоронця. Гвардійці завмерли, виструнчились перед володарем, втупивши в нього бездумні погляди. Петер швидко глянув на них, провів долонею по чолі… Так, так! їх треба відпустити. Вони більше не потрібні.
Тримаючись рукою за колону, він кивнув старшому:
— Скажіть охороні, що всі ви вільні!..
— Як? — затинаючись, спитав старший гвардієць. — Зовсім вільні?
— Так! Можете йти геть! — підвищив голос Стар. — Я відпускаю вас!..
Якісь вогники свідомості, змішані з радістю і здивуванням, промайнули в очах солдатів. В наступну хвилю вони кинули зброю і швидким, поквапливим кроком, ніби чекаючи, що ось-ось їх знову покличуть назад, подалися до воріт.
Стар уже не бачив нічого. Зціпивши зуби, з неймовірними труднощами він піднімався по сходах. Слуга — останній слуга в його будинку — шанобливо схиляється перед ним.
— Ключі! — хрипить Стар. Слуга з острахом віддає ключі. Він не розуміє, що сталося з володарем. Петер кволо махнув рукою.
— Ти вільний! Іди геть!..
Слуга, не озираючись, перестрибуючи через три-чотири приступки, помчав униз. Хряснули вихідні двері… Все! Тепер він на самоті. Ні!.. Евеліна! Де вона?..
Стар відімкнув двері. Промінь прорізав морок кімнати. Похитуючись, Петер зайшов всередину, зупинився.
З крісла зірвалася Евеліна. Ось вона — перед ним. Страшним гнівом і презирством горять її очі.
— Ти! Знову прийшов мучити мене? Напився крові?.. Ну, чого мовчиш?..
— Евеліно! — ледве чутно шепоче Стар. — Я помираю…
— Помираєш? Брехня! Знову хочеш обдурити мене!..
— Еве! Люба моя! Прости мене!.. Жадоба влади засліпила мене! Я не міг втриматися! Ви з Йоганом теж не допомогли мені!.. Прости мене! Я… помираю! Я не одержав елемента! Все!.. Кінець!..
Схопившись за груди, Стар впав на підлогу. Евеліна підбігла до нього, стала навколішки.
— Петер! Петер! Що з тобою? — Обличчя Евеліни спотворилось жахом.
— Еве! Дай мені твою руку! Скоріше… руку…
Погляд його ставав все теплішим, все людянішим, туман смерті поволі застилав очі.
— Петер! Невже всьому край? Якийсь дикий, підлий сон! Ще все повернеться! Ти не вмреш! — безумно говорила вона, тримаючи в своїх руках голову чоловіка.
— Все! — раптом закричав Стар, судорожно підвівшись на руках. — Все! Хай буде прокляте… залізне серце, «Золотий ангел» висмоктав мої сили! Прокляття йому!.. Йоган! Йоган! Де ти? Воскреси мене!.. Дай життя!..
Тіло Петера стрепенулось, обм'якло
— Прощай, Еве!..
— Стій, Петер! Стій! — Евеліна схопилась на ноги. — Я приведу Берна! Я знайду його! Ми повернемо тобі життя! Зачекай!..
— Пізно, — прошепотів Стар. — Все…
Важкий подих зірвався з його вуст, груди піднялися і завмерли…
… Наступного дня газети сповістили про смерть диктатора імперії — Петера Стара…