— У мене, одначе, таке враження, — урвав її Ульріх, — що між ними нічого серйозного не було.
— Я теж гадаю: не все було так серйозно. Але дещо таки було. Зараз зрозумієш. Річ у тім, що Люсі довелося раптово покинути замок, тому що несподівано приїхав її батько й узяв її подорожувати по Іспанії. Побачив би ти мого тата, коли він лишився сам! Гадаю, іноді ще трохи, і він задушив би маму. Він чіпляв до сідла складаного мольберта й від рання до смеркання гасав верхи в околицях, не роблячи жодного мазка, а коли зоставався вдома, то теж навіть за пензель не брався. Загалом він, щоб ти знав, працює, як машина, але тоді я часто бачила, як він сидів в одній із порожніх великих зал із книжкою в руках, не розгортаючи її. Іноді він годинами клякнув отак у роздумах, потім підводився, а тоді те саме діялося з ним десь в іншій кімнаті чи в парку; й інколи отак цілісінький день. Зрештою, він був уже старий чоловік, а молодість кинула його напризволяще. Адже це можна зрозуміти?! І мені здається, що картина, яку він часто бачив у нас двох — у Люсі й мені, у двох подругах, котрі, обійнявши одна одну за талію, довірливо щебетали про щось своє, пустила тоді в ньому паросток, мов дика насінина. Може, він і знав, що Люсі щовечора приходила до мене у вежу. Одне слово, якось, годині об одинадцятій ночі, — світло в замку вже ніде не горіло, — він узяв та й прийшов! Слухай, оце був номер! — Під враженням від власної історії Клариса пожвавішала. — Зі сходів долинає якесь човгання, шарудіння, і ти не знаєш, що там таке; потім чуєш, як хтось незграбно натискає на клямку, і двері, мов у пригодницькому романі, прочиняються.
— Чому ж ти не покликала на допомогу?
— Саме це й дивує. Я вже після перших звуків здогадалася, хто там. Він, мабуть, застиг у дверях, бо на хвилю запала тиша. Він, либонь, теж був наляканий. Потім обережно причинив за собою двері й тихенько покликав мене на ім’я. Я почувалася, ніби в якомусь іншому світі. Відповідати батькові зовсім не хотілося, але в цьому й уся дивина: десь із самісінького мого нутра, так ніби я — глибока-глибока порожнеча, вихопився звук, що нагадував скімлення. З тобою таке бувало?
— Ні. Розповідай далі.
— Так ось, а наступної миті він у безмежному розпачі вчепився в мене; він, можна сказати, просто-таки впав на моє ліжко, і його голова лежала на подушках поруч із моєю.
— Плакав?
— Не плакав, але весь здригався. Усім своїм старим, покинутим тілом! Я збагнула це відразу. Ох, скажу я тобі, якби потім можна було переповісти, про що в такі хвилини думаєш, то вийшло б щось неймовірно велике! Гадаю, через те, що він прогаяв у житті, на нього найшла дика лють на будь-яку добропристойність. І раптом помічаю, що він прийшов до тями, й, хоч у кімнаті непроглядна темрява, відразу усвідомлюю, що тепер він судомно здригається від нестримної жаги до мене. Я знаю, тепер не буде ні поваги, ні пощади; після мого стогону в кімнаті все ще стояла цілковита тиша; моє тіло було розгарячіле й сухе, а його — мов аркуш паперу, який піднесли мало не до самого полум’я. Він став якимсь легеньким-легеньким; я відчула, як його рука відпустила моє плече й, звиваючись, ковзнула тілом униз. Я через це й хотіла в тебе про щось спитати. Того ж і прийшла.
Клариса затнулася.
— Про що? Ти ж бо ні про що не спитала! — допоміг їй Ульріх після короткої паузи.
— Ні. Спершу я маю ще дещо сказати. Я лежала, боячись поворухнутись, і відчувала огиду до себе на думку, що мою поведінку він може сприйняти як згоду; але я була геть розгублена, на мене важким каменем налягав страх. Що ти про це думаєш?
— Нічого не можу сказати. Анічогісінько.
— Однією рукою він весь час гладив моє обличчя, а друга й далі блукала. Тремтячи, з такою удаваною, знаєш, безневинністю вона ковзнула, мов поцілунок, по моїх персах і завмерла, ніби прислухаючись і чекаючи на відповідь. І нарешті хотіла була. ну, ти ж, либонь, розумієш, а обличчя його водночас шукало мого обличчя. Але цієї миті я з останніх сил вивинулася від нього й повернулася на бік; і знову з моїх грудей вихопився отой звук, загалом мені чужий — не благання й не стогін, а щось середнє. Річ у тім, що в мене є родимка, такий собі чорний медальйончик.
— І як повівся твій батько далі? — холодно перебив її Ульріх.
Але Клариса не дала себе урвати.
— Ось тут! — Вона через силу всміхнулася й крізь сукню показала місце на внутрішньому боці стегна. — Ось куди він дістався, де медальйончик. Цей медальйончик або має чудодійну силу, або з ним просто пов’язана якась дивовижа!