Зненацька в обличчя їй шугонула кров. Ульріх мовчав, і це повернуло Кларису до тями й пригасило думку, яка її сковувала. Вона знічено всміхнулася й хутко завершила:
— Батько? Він ту ж мить підхопився. Я не бачила, що було написано в нього на обличчі; мабуть, збентеження. А може, вдячність. Адже я врятувала його в останню мить. Ти, либонь, думаєш: старий чоловік, а молоденька дівчина знаходить у собі на це силу! Я, певно, видалася йому якоюсь дивовижною, бо він так ніжно-ніжно потис мені руку, а другою рукою двічі погладив по голові. І, нічого не сказавши, пішов. То ти зробиш для нього, що зможеш?! Зрештою, мала ж я тобі все це якось пояснити.
Зосереджена й ділова, у пошитій на замовлення сукні, яку вона вдягала лише тоді, коли вибиралася до міста, Клариса стояла, простягнувши на прощання руку й маючи намір піти.
71. Комітет з підготовки настанов
у зв’язку із сімдесятиріччям правління
його величности починає засідати
Про свого листа до графа Ляйнсдорфа й свій заклик до Ульріха врятувати Моосбругера Клариса не обмовилася й словом; про все це вона, здавалося, забула. Та й сам Ульріх згадав про це не скоро. Річ у тім, що Діотима нарешті завершила всі приготування до того, щоб у рамках «Опитування з приводу підготовки настанов і вивчення побажань зацікавлених верств населення у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности» скликати особливий «Комітет з підготовки настанов у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности», керівництво яким вона, Діотима, взяла на себе. Його ясновельможність сам склав запрошення, Туцці його підкорегував, Діотима показала поправки Арнгаймові, й нарешті їх схвалили. Проте в запрошенні лишилося все, над чим напружено міркував його ясновельможність. «До цієї зустрічі, — писалося там, — нас приводить загальна згода щодо того, що могутню демонстрацію, народжену в гущі народу, не можна віддати на волю випадку, вона вимагає далекоглядного керівництва збоку інстанції з широким кругозором і глибоким впливом, тобто згори». Далі йшлося про «надзвичайно рідкісне свято благодатного сімдесятирічного перебування на троні», про «вдячно згуртовані» народи, імператора-миротворця, недостатню політичну зрілість, всесвітньо-австрійський рік і нарешті — заклик до «власности й освічености» обернути це, обережно все зваживши і врахувавши, на блискучу демонстрацію «істинного» австрійства.
У Діотиминих списках виділили й загальними зусиллями ретельно доповнили групи мистецтва, літератури й науки, а з особистостей, котрим, не чекаючи від них діяльної участи, дозволили бути присутніми при цій події, після суворого просіювання лишилися, навпаки, тільки одиниці; і все ж число запрошених так зросло, що про звичайне засідання за зеленим столом уже не могло бути й мови, тож довелося обрати вільну форму вечірнього прийняття з холодними закусками. Запрошені сиділи й стояли де завгодно і як завгодно, й Діотимині кімнати нагадували табір війська духу, забезпечений бутербродами, тортами, винами, лікерами й чаєм у такій кількості, яку уможливили тільки особливі бюджетні знижки, що їх пан Туцці зробив дружині, — зробив, треба додати, без будь-яких перекорів, з чого не важко виснувати, що він намагався користуватись новими, інтелектуальними методами дипломатії.
Роль громадської наглядачки на цьому збіговиську ставила перед Діотимою високі вимоги, і багато чого цю жінку, либонь, дратувало б, якби її голова не нагадувала розкішної фруктової вази, такої переповненої, що через її вінця раз у раз висипалися слова — слова, якими господиня вітала кожного, хто переступав поріг її дому, й викликала в кожного захват, демонструючи добру обізнаність з його останньою працею. Готувалася Діотима надзвичайно ретельно і впоралася з цією роботою лише завдяки допомозі Арнгайма, який надав їй свого особистого секретаря, щоб конспективно зібрати й упорядкувати найважливіші відомості. Чудесний шлак такого палкого завзяття склав велику бібліотеку, що її придбали на кошти, виділені графом Ляйнсдорфом на початок паралельної акції; разом із власними Діотиминими книжками бібліотека стала єдиною прикрасою в останній із звільнених кімнат, де квітчасті шпалери, наскільки їх узагалі було видно, виказували будуар, і цей натяк наводив на приємні роздуми про господиню. Але ця бібліотека виявилася корисним надбанням і ще з одного боку; адже кожне з гостей, вислухавши від Діотими люб’язне привітання, нерішуче рушало кімнатами далі, й у самому кінці увагу кожного неодмінно привертала заставлена книжками стіна, щойно він її помічав; перед стіною, оглядаючи книжки, раз у раз підводився й опускався гурт спин, мов бджоли перед розквітлим живоплотом, і хоч причиною була лише ота шляхетна цікавість, яку до книгозбірні відчуває кожна творча людина, та коли хтось нарешті виявляв тут власні твори, його до самих кісток проймало солодке вдоволення, і це було на користь патріотичній акції.