Шкода, що це своє товариство вона не мала змоги спостерігати й знадвору. Звідти воно мало чудовий вигляд. Світло яскраво мерехтіло за фіранками високих вікон, і його ще дужче підкреслював ореол авторитету й знатности екіпажів, які очікували перед будинком, а також погляди гав, що, проходячи мимо, спинялись і якийсь час витріщалися вгору, не розуміючи до пуття чому. Діотима, якби все це побачила, потішилася б. У сутінковому сяйві, що його це свято лило на вулицю, весь час стояли люди, а за спинами в них починалася велика темрява, яка трохи далі швидко ставала непроникною.
73. Донька Лео Фішеля Ґерда
У цій метушні Ульріх довго не знаходив часу виконати обіцянку, яку він дав директорові Фішелю, й відвідати його сім’ю. Правильніше сказати, він не знайшов часу взагалі, поки не сталася несподівана подія: візит Фішелевої дружини Клементини.
Вона попередньо зателефонувала, й Ульріх очікував на неї не без тривоги. Востаннє він був у них удома три роки тому, коли прожив у цьому місті кілька місяців; але цього разу він навідався туди лише одного дня, тому що не хотів поновлювати колишнього залицяння й побоювався материнського розчарування пані Клементини. Проте Клементина Фішель була жінка «шляхетної душі», а в щоденних дрібних сутичках зі своїм чоловіком мала нагоду скористатися цією своєю чеснотою так рідко, що в особливих випадках, які траплялися, на жаль, не часто, її почуття сягали просто-таки героїчних вершин. І все ж ця худенька жінка із суворим, ледь зажуреним обличчям була трохи збентежена, коли опинилася перед Ульріхом і попрохала його поговорити з нею віч-на-віч, хоч вони й так були самі… Адже лише до його думки ще може прислухатися Ґерда, пояснила Клементина, і нехай він, додала вона, не сприйме її прохання хибно.
Про обстановку в родині Фішелів Ульріх знав. На додачу до того, що батько з матір’ю постійно одне з одним воювали, Ґерда, їхня вже двадцятитрирічна донька, оточила себе ватагою дивних хлопців і дівчат, які всупереч волі татуся Лео, що аж зубами скреготав, робили з нього мецената й покровителя свого «нового духу», бо збиратися ніде не було так зручно, як у нього. А Ґерда, розповідала Клементина, — дівчина недокрівна й дуже нервова, вона відразу страшенно хвилюється, коли хто-небудь пробує обмежити її спілкування з тими, зрештою, просто дурноверхими, невихованими хлопчаками; але отой їхній містичний антисемітизм, який вони зумисне виставляють напоказ, не лише нетактовний, а й свідчить, мовляв, про внутрішню дикість. Ні, додала Клементина, вона не має наміру нарікати на антисемітизм, адже він — ознака часу, з цим треба змиритися; можна навіть визнати, що в певному сенсі у ньому щось, мабуть, є. Клементина зробила паузу й утерла б носовою хустиною сльозу, якби не носила серпанку; отож сльози вона не пустила, а вдовольнилася тим, що лише дістала із сумочки білу хустину.
— Ви ж бо знаєте Ґерду, — промовила гостя, — дівчина вона гарна й здібна, але.
— Трохи різкувата, — докинув Ульріх.
— Так, бачить Бог, вона завше впадає в крайнощі.
— І, виходить, ніяк не кине свого давньогерманства? Клементина повела мову про материнські й батьківські почуття. «Материнським ходінням» трохи патетично назвала вона свій візит, ще однією метою якого було знову принадити до свого дому Ульріха у зв’язку з його, ходили чутки, такими великими успіхами в паралельній акції.