Одного дня вона познайомилася з молодіжним християнсько-германським гуртком, членом якого був Ганс Зеп, і відразу відчула себе немовби в рідному домі. Важко сказати, у що вірили ті хлопці й дівчата; це була одна з тих незліченних маленьких, невиразно окреслених вільних духовних сект, яких у середовищі німецької молоді, відколи згинув гуманістичний ідеал, хоч греблю гати. Вони не були расистами-антисемітами, а лише протестували проти «юдейського світогляду», маючи на увазі капіталізм і соціалізм, науку, здоровий глузд, владу й самовпевненість батьків-матерів, ощадливість, психологію і скепсис. Головним їхнім гаслом був «символ»; наскільки розумів Ульріх (а в таких речах він дещо розумів), символом вони називали великі вияви добродіяння, у дзеркалі яких усе заплутане й здрібніле в житті — так висловлювався Ганс Зеп — стає очевидним і величним, вияви, які заглушають шум почуттів і скроплюють чоло в потоках трансцендентности. Такими вони називали Ізенгаймський вівтар, єгипетські піраміди й Новаліса; Бетговена й Стефана Ґеорга вони визнавали як передвістя, але що таке символ у перекладі тверезою мовою — про це не казали: по-перше, тому що тверезою мовою символу не висловиш, по-друге, тому що арійці не мають права бути тверезими (тим-то в останні сторіччя їм удавалися лише натяки на символи), а по-третє, тому що трапляються такі сторіччя, які дуже й дуже рідко в далекій від людей людині породжують далеку від людей мить добродіяння.
Ґерда, дівчина розумна, в душі відчувала неабияку недовіру до таких перебільшених уявлень, але водночас недовіряла й цій своїй недовірі, вбачаючи в ній успадковану частку розуму батька й матері. Удаючи з себе людину незалежну, вона скрупульозно намагалася не слухатись батька-матері й страждала від побоювання, що її походження заважатиме їй стежити за Гансовими думками. Усім своїм єством вона повставала супроти моральних табу так званої добропорядної сім’ї, супроти самовпевненого, задушливого зазіхання батьківської влади на особистість, тоді як Ганс, що був, за словами її матері, «із сім’ї такої собі, ніякої», страждав багато менше; він виділився з кола своїх товаришів як «духовний наставник» Ґерди, провадив з подругою й ровесницею палкі розмови й своїми велемовними тлумаченнями, які супроводжував поцілунками, намагався звабити її до «сфери безумовного», хоча на практиці досить спритно пристосовувався до умовностей родини Фішелів, коли вже йому дозволяли відкидати їх «з переконання», що, звичайно, раз у раз давало привід для сварок з татусем Лео.
— Люба Ґердо, — мовив Ульріх по хвилі, — ваші друзі дозоляють вам вашим батьком, таких жахливих шантажистів я зроду не бачив!
Ґерда зблідла й почервоніла воднораз.
— Ви й самі чоловік уже не молодий, — відказала вона, — і міркуєте не так, як ми! — Потім, збагнувши, що вразила Ульріхове шанолюбство, примирливо додала: — Загалом кохання я не уявляю собі чимось аж таким великим. Можливо, я, як ви кажете, лише марную з Гансом час; можливо, мені треба взагалі про кохання забути, бо я ніколи вже не покохаю нікого так, щоб відкривати йому кожен куточок своєї душі в помислах і почуттях, у праці і в мріях. Мене це навіть не дуже й лякає!