— На свої роки ви дуже мудрі, Ґердо, коли розмовляєте так, як ваші друзі! — урвав її Ульріх.
Ґерда спалахнула.
— Коли я розмовляю з друзями, — вигукнула вона, — то думки наші переходять від одного до одного, і ми знаємо, що живемо й говоримо серед своїх. Чи ви розумієте це взагалі? Довкола нас — безліч побратимів і посестер, і ми відчуваємо їх; це відчуття — психофізичне в певному сенсі, якого у вас, поза всяким сумнівом… ні, якого ви, поза всяким сумнівом, не годні собі навіть уявити; тому що ви завжди бажали лише когось одного; ви міркуєте, як хижак!
Чому як хижак? Ця фраза, що злочинно зависла в повітрі, видалася безглуздою навіть самій Ґерді, і їй стало соромно за свої очі, які злякано витріщалися на Ульріха.
— Я не хочу на це відповідати, — м’яко промовив той. — Краще розповім вам, щоб перемінити розмову, одну історію. Чи випадало вам чути, — і він притяг дівчину до себе рукою, в якій її зап’ясток сховався, мов дитина серед скель, — одну зворушливу історію про захоплення місяця? Ви ж бо знаєте, що колись наша земля мала кілька місяців? І є теорія — її підтримують, до речі, багато прихильників, — згідно з якою такі місяці — зовсім не те, за що ми їх вважаємо, не остиглі небесні тіла на кшталт самої землі, а величезні крижані кулі, що літають у космічному просторі; вони підійшли надто близько до землі, й вона їх затримала. Наш місяць — нібито остання з тих куль. Ви лишень погляньте на нього!
Ґерда послухалася й на осяяному сонцем небі знайшла поглядом блідого місяця.
— Хіба він не нагадує крижану кулю? — спитав Ульріх. — Винне не освітлення! Чи ви коли-небудь замислювалися, чому виходить так, що ми бачимо завжди той самий бік місяця? Річ у тім, що він, останній наш місяць, уже не повертається тим чи тим боком, він уже захоплений! Розумієте, місяць, потрапивши колись під владу землі, не лише кружляє навколо неї — вона дедалі ближче притягує його до себе. Просто ми цього не помічаємо, тому що це кружляння з наближенням до землі триває сотні тисяч років чи й довше. Але цього не заперечиш, і в історії землі траплялися, мабуть, тисячоліття, коли вона притягувала тодішні місяці зовсім близько, й вони кружляли навколо неї з шаленою швидкістю. І так само, як тепер місяць тягне за собою припливну хвилю заввишки один-два метри, колись він, обертаючись навколо землі, волочив за собою таку собі хистку гору води й мулу заввишки з гірський хребет. Навряд чи можна уявити собі, по суті, страх, у якому в такі тисячоліття жили, мабуть, на цій божевільній землі покоління за поколіннями.
— А хіба тоді вже були люди? — спитала Ґерда.
— Ну звісно. Та зрештою такий крижаний місяць розривається, з гуркотом падає на землю, і хвиля заввишки з гірський хребет, яку місяць підняв під своєю орбітою, відкочується назад, з неймовірною силою затоплює всю кулю й знов розподіляється на її поверхні. Це — ніщо інше, як потоп, тобто велика загальна повінь, не більше й не менше! Хіба могли б усі леґенди розповідати про це так одностайно, якби люди не зазнали цього насправді? А позаяк один такий місяць у нас іще лишився, то й такі тисячоліття настануть іще раз. Думка це дивна.
Ґерда, затамувавши дух, поглянула у вікно на місяць; її долоня все ще лежала в Ульріховій; місяць висів у небі огидною блідою плямою, і саме ця непоказна картина надавала неймовірній вселенській авантюрі, що її жертвою Ґерда відчувала себе за якоюсь емоційною асоціацією, простої буденної правдивости.
— Але в цій історії нема й крихти правди, — промовив Ульріх перегодя. — Таку теорію фахівці називають божевільною, а місяць до землі насправді теж не наближується й навіть, наскільки я пригадую, на тридцять два кілометри від неї далі, ніж мав би бути за розрахунками.
— То навіщо ж ви розповіли мені цю історію? — спитала Ґерда, намагаючись вивільнити свою руку з його.
Однак її опір утратив усю свою силу; так траплялося з нею щоразу, коли вона розмовляла з чоловіком, що був аж ніяк не дурніший від Ганса, проте у своїх поглядах не перебирав міри, мав доглянуті нігті й зачесаного чуба. Ульріх дивився на ріденький чорний пушок, що дисонував із золотою шкірою Ґерди; здавалося, разом із цими волосинками з плоті пробивалася вся багатогранна складність бідних людей сьогодення.
— Не знаю, — відповів він. — Чи приходити мені ще? Хвилювання своєї вивільненої руки Ґерда вилила на всілякі дрібнички, які заходилася перекладати з місця на місце, й нічого не відповіла.
— Ну, то скоро я прийду ще, — пообіцяв Ульріх, хоча до цього дня такого наміру й не мав.
74. Четверте сторіччя до н. Х. проти 1797 року.