Решта знаменитостей, що брали участь у Соборі, не мали такого неусвідомленого хисту подобатися пресі, однак ефект цей вони помітили; а позаяк загалом знаменитості знають одне про одного мало й у потязі вічности, що везе їх усіх гуртом, бачаться переважно у вагоні-ресторані, то особлива громадська вага, набута Арнгаймом, вплинула без перевірки й на них, і хоч він і далі уникав засідань усіх призначених комітетів, у Соборі йому цілком сама собою дісталася роль центральної постаті. І що далі посувалися ці сходини, то очевидніше ставало, що Арнгайм — справжня їхня сенсація, хоча для цього він, по суті, нічого й не робив, хіба що, можливо, й у розмовах зі знаменитими співучасниками висловлював думку, яку можна було витлумачити як великодушний песимізм у тому сенсі, що від Собору, либонь, навряд чи варто чого-небудь сподіватися, хоча, з другого боку, таке шляхетне завдання, мовляв, уже саме собою вимагає від людини всієї самовідданости, на яку вона здатна. Такий обережний песимізм завойовує довіру й серед великих умів; адже думка про те, що нині розум узагалі ніколи не домагається справжнього успіху, чомусь приємніша, ніж та, що розум одного з колег такого успіху домігся, і стримане судження Арнгайма про Собор можна було витлумачити як його схильність пристати до думки другої.
78. Діотимині перевтілення
Діотимині почуття розвивалися не зовсім такою самою рівненькою висхідною лінією, як Арнгаймові успіхи.
Траплялося, що серед гостей чи в котрійсь із оголених кімнат її тепер уже зовсім інакшого помешкання у неї раптом складалося враження, немовби вона прокинулася в країні, яка їй наснилась. Діотима стояла тоді, оточена простором і людьми, й світло від люстри лилося на її коси, звідти стікало на плечі та клуби, й вона майже відчувала на собі його ясні потоки, й була вся статуєю, й могла б прикрашати, мов скульптура, водограй у самісінькому центрі самісінького центру світу, купаючись у хвилях високої духовної краси. Таке становище давало, на її гадку, неповторну нагоду здійснити все, що протягом життя видається людині найважливішим і найбільшим, і вона вже не дуже переймалася тим, що нічого певного на думку їй не спадало. Усе помешкання, товариство в ньому, сам вечір повивали її, мов жовто-шовкова зі споду сукня; Діотима відчувала її шкірою, але не бачила. Час від часу її погляд звертався до Арнгайма, який звичайно стояв десь у гурті чоловіків і розмовляв; але потім вона помічала, що не зводить з нього погляду вже весь час, і тепер до нього поверталося лише її пробудження. Навіть коли вона на нього не дивилася, його обличчя постійно торкались, якщо можна так сказати, краєчки крил її душі, повідомляючи їй, що на ньому відбувається.
І коли вже мова зайшла про пір’їни, то можна додати, що й у всьому образі Арнгайма було щось зі сфери сновидінь — такий собі торговець із золотистими янгольськими крильцями, який спустився в це зібрання просто з небес. У тих невидимих, згорнених крилах, що тихенько шурхотіли, коли він, щось пояснюючи, робив рух рукою, — у крилах, якими його наділяли її почуття, був гуркіт експресів і кур’єрських потягів, гурчання автомобілів, тиша мисливських будиночків і лопотіння вітрил на яхтах. Арнгайм і далі часто виїздив з міста, й через це в його присутності завжди було щось таке, що сягало за межі моменту й місцевих подій, тепер уже таких важливих для Діотими. Вона знала: поки він тут, десь таємно приймають і відсилають телеграми, відвідувачів і емісарів, які залагоджують його справи. Помалу в неї склалось уявлення — і, може, навіть перебільшене — про значення світової фірми та її переплетеність із процесами у великому житті. Іноді Арнгайм страшенно цікаво розповідав про зв’язки міжнародного капіталу, про заокеанські оборудки й політичні підґрунтя; цілком нові обрії, вперше взагалі обрії відкривалися перед Діотимою, досить було їй хоч один раз послухати його розповідь, наприклад, про французько-німецькі суперечності, про які вона знала не багато більше того, що майже всі в її оточенні відчували до Німеччини певну неприязнь, змішану з якимсь обтяжливим відчуттям братерського обов’язку; в інтерпретації Арнгайма це ставало Галльсько-кельтсько-остео-тиреоїдитною проблемою, пов’язаною з проблемою лотаринзьких вугільних шахт і далі з проблемою мексиканських нафтових родовищ, а також із суперечностями між англосакською та Латинською Америкою. Про такі підгрунтя начальник відділу Туцці не мав жодного уявлення чи принаймні не показував, що його має. Він задовольнявся тим, що час від часу нагадував Діотимі, нібито, на його думку, присутність у них Арнгайма й перевагу, яку той віддає їхньому дому, в жодному разі не можна пояснити, не припустивши наявність у того якоїсь прихованої мети, але якої саме — про це Туцці мовчав, та, власне, нічого й не знав.