після розмови про спорт і містику
Виявилося, що до високих ідей прагне й Бонадея.
Це була та сама жінка, яка врятувала Ульріха вночі, коли він так невдало боксував, а другого ранку навідалася до нього під низько опущеним серпанком. Він охрестив її Бонадеєю, доброю богинею, тому що такою вона ввійшла в його життя, а також на честь богині цнотливости; в давньому Римі та мала храм, який внаслідок дивних перипетій став осереддям усілякої розпусти. Сама Бонадея про це не знала. Гучне ім’я, яке вона дістала від Ульріха, припало їй до вподоби, й під час своїх відвідин вона носила його, як розкішно вишитий пеньюар.
— То я — твоя добра богиня? — перепитувала вона. — Твоя bona dea?
І правильна вимова цих двох слів вимагала, щоб цієї хвилини вона обвивала руками його шию й, трохи закинувши назад голову, зворушливо зазирала йому в очі.
Бонадея була дружина одного шанованого чоловіка й ніжна мати двох славних хлопчиків. Її улюблене поняття було «глибоко порядний», вона прикладала його до людей, слуг, справ і почуттів, коли хотіла сказити про них що-небудь добре. Бонадея могла промовляти слова «справжнє», «добре» й «гарне» так само часто й невимушено, як хтось інший каже «четвер». Що задовольняло її потребу в ідеях найповніше, то це — уявлення про життя в тихому, ідеальному колі, що його утворюють рідний чоловік та діти, тоді як десь далеко внизу мріє темне царство на ім’я «не введи мене у спокусу», приглушуючи своїм мороком осяйне щастя й змушуючи його світитися м’яко, мов лампа. Вона мала лише одну ваду: вже сам вигляд чоловіків викликав у ній надзвичайно глибоке збудження. Ні, похітлива Бонадея зовсім не була; просто вона страждала чутливістю, як ото люди страждають, бува, чимось іншим, — скажімо, в когось пітніють руки, а хтось легко змінює свої переконання; це була немовби її вроджена риса, й вона не могла нічого з собою вдіяти. Познайомившись з Ульріхом за таких романтичних обставин, які надзвичайно збуджують уяву, вона від першої хвилини була приречена стати жертвою пристрасти, що зародилась як співчуття, згодом, після недовгої, але запеклої боротьби, перейшла в заборонену потаємність і тривала далі як поперемінні укуси то гріха, то каяття.
Але Ульріх в її житті був випадком не першим, а бозна й яким. З такими жінками, котрі страждають любовним шалом, чоловіки, збагнувши, що й до чого, поводяться здебільшого не багато краще, ніж з ідіотами, яких можна просто-таки по-дурному змусити знов і знов спотикатися на тому самому місці. Адже ніжно-віддані почуття чоловіків — це майже те саме, що рикання яґуара над шматком м’яса, і спробуй лишень їм завадити… Як наслідок, Бонадея часто провадила подвійне життя, мов ото шанований у повсякденному побуті громадянин, котрий у темних закутках своєї свідомости живе життям залізничного злодія, й коли цю тиху, показну жінку ніхто не тримав в обіймах, її пригнічувала зневага до себе, викликана брехнею й ганьбою, на які вона йшла, щоб її тримали в обіймах. Коли її чуттєвість охоплювало збудження, Бонадея була меланхолійна й добра, ба більше, в цій своїй мішанині захвату й сліз, грубої природности й неминучого каяття, у спалахах манії перед загрозою уже недалекої депресії вона набувала тієї зваби, що збуджує десь так, як безперервний, приглушений барабанний дріб. Однак у перервах між такими нападами, коли між двома станами слабкости наставало каяття, що змушувало її відчувати свою безпорадність, цю жінку сповнювали добропристойні претензії, через які поводитися з нею було не просто. Доводилося бути щирим і добрим, співчувати будь-якому лиху, любити імператорський дім, шанувати все шановане й з морального боку виявляти таку саму делікатність, що й біля ліжка хворого.
Якщо так не виходило, то в плині подій це теж нічого не міняло. На своє виправдання Бонадея вигадала казку, буцімто до такого прикрого стану її довів рідний чоловік у невинні перші роки їхнього подружнього життя. Цей чоловік, багато старший і статурою більший від неї, поставав у її казці таким собі безцеремонним чудовиськом, і вже в перші години свого нового кохання вона сумно й багатозначно розповіла про це й Ульріхові. Уже трохи згодом він довідався, що той чоловік був відомий і авторитетний юрист, вельми активний і компетентний у своїй сфері, до того ж безневинний убивця — любитель пополювати й бажаний гість усіляких застіль, де сходилися мисливці та правники і де розмовляли не про мистецтво й кохання, а про чоловічі проблеми. Лише в одному цей досить щирий, добродушний і життєрадісний чоловік чинив необачно — в тому, що був одружений на цій своїй дружині й тому частіше, ніж решта чоловіків, мав із нею ті взаємини, які, коли йдеться про правопорушення, називають випадковими зв’язками. Під психічним впливом багаторічної покори чоловікові, заміж за якого Бонадея вийшла скоріше з розважливости, ніж за велінням серця, у неї розвинулася ілюзія, нібито вона — фізично надзбудлива, і ця химера стала майже незалежною від її свідомости. Якийсь внутрішній примус, незбагненний навіть їй самій, приковував її до цього ощасливленого обставинами чоловіка; вона зневажала його за свою власну безвольність і не відчувала в собі волі зневажати його; вона ошукувала його, щоб утекти від нього, й воднораз у найменш слушні хвилини заводила мову про нього й про дітей, яких мала від нього, й ніколи не була спроможна звільнитися від нього цілком. Як і багато інших нещасливих жінок, опору в загалом досить хисткому життєвому просторі вона зрештою знайшла в антипатії до свого чоловіка, який міцно посів місце в її житті, й конфлікт із ним переносила до кожної нової пригоди, що мала визволити її від нього.