Потому Клариса з Ульріхом пішли без нього прогулятися під зливою скісного стріловидного проміння від надвечірнього сонця; Вальтер лишився біля роялю. Клариса сказала:
— Уміння забороняти собі що-небудь шкідливе — це випробування життєвої снаги! Виснаженого вабить шкідливе!… Що ти з цього приводу гадаєш? Ніцше стверджує, що коли митець надто заклопотаний моральним боком свого мистецтва, то це — ознака слабкости. — Вона сіла на невеличкий горбик.
Ульріх стенув плечима. Три роки тому, коли Клариса виходила заміж за його товариша юности, вона мала двадцять два роки, й він, Ульріх, сам подарував їй на весілля твори Ніцше.
— Якби я був Вальтером, то викликав би Ніцше на дуель, — відповів, усміхнувшись, він.
Струнка Кларисина спина, ніжні лінії якої вимальовувалися під сукнею, напружилась, мов тятива, і неймовірне напруження відбилося й на її обличчі; вона боялася повернути його до товариша.
— У тобі й досі є щось дівчаче й геройське водночас… — додав Ульріх.
У цих словах пролунало — а може, й не пролунало — запитання, але трохи й жарт, однак певною мірою також сповнений ніжности подив; Клариса не зовсім зрозуміла, що мав на увазі Ульріх, але обидва ці слова, які вона колись уже почула від нього, ввійшли в її серце, мов підпалена стріла в солом’яну стріху.
Час від часу до них докочувалася хвиля безладно збурених звуків. Ульріх знав, що коли Вальтер грав Ваґнера, то Клариса тижнями не підпускала його до себе. І все ж таки він грав Ваґнера; з нечистим сумлінням; мов упертий хлопчак.
Кларисі кортіло спитати в Ульріха, що той про все це знає; Вальтер ніколи не вмів тримати язика за зубами; але питати їй було соромно. Та ось і Ульріх сів на горбочок поблизу неї, й нарешті вона сказала щось зовсім інше:
— Ти не любиш Вальтера. Насправді ти йому зовсім не товариш.
Це пролунало як виклик, але вона засміялася. Ульріхова відповідь була несподівана:
— Ми, бач, товаришуємо змолоду. Ти, Кларисо, була ще дитиною, коли між нами вже склалися взаємини, які ведуть до юнацької дружби. Багато-багато років тому ми викликали один в одного захват, а тепер не довіряємо один одному, знаючи, чим кожен дихає. Кожен хотів би позбутися прикрого враження, що колись він плутав другого з самим собою, й тому ми один для одного — мов непідкупне криве дзеркало.
— Отже, ти не віриш, — промовила Клариса, — що він усе ж таки ще чогось досягне?
— Немає ще одного такого прикладу неминучости, як той, що його становить здібний молодик, коли він зморщиться й обернеться на звичайного старого чоловіка, і то не від якого-небудь удару долі, а лише від усихання, наперед йому судженого!
Клариса міцно стулила вуста. Їхня давня, ще часів юности домовленість про те, що переконання важливіші, ніж повага, защеміла їй у серці й завдала болю. Музика! Звуки весь час порушували тут спокій. Вона прислухалася. Тепер, коли запала мовчанка, виразно долинало клекотання роялю. Якщо не прислухатися, то могло видатись, ніби з пагорбів злітає «палахке полум’я».
Важко сказати, ким був Вальтер насправді. Він усе ще лишався, поза всяким сумнівом, приємним чоловіком з глибоким, промовистим поглядом, хоч йому пішов уже тридцять п’ятий рік, і з певного часу він працював у якомусь мистецькому закладі. Влаштував його туди батько, суворо попередивши, що не допомагатиме далі грішми, якщо син відмовиться посісти те вигідне місце. Адже Вальтер був, власне, художник; вивчаючи в університеті історію мистецтв, він одночасно працював у класі живопису державної академії, а згодом якийсь час мешкав в одній майстерні. І коли невдовзі після одруження на Кларисі перебрався з нею до цього будинку на краю світу, то лишався ще художником; але тепер, схоже, знову став музикантом, і взагалі протягом свого десятирічного кохання він поперемінно бував то тим, то тим, а на додачу ще й поетом, видавав літературний часопис, влаштувався був, щоб одружитися, в якесь аґентство з розповсюдження театральних п’єс, через кілька тижнів ту роботу покинув, по якімсь часі, щоб одружитися, став капельмейстером у театрі, за півроку збагнув, що нічого путнього не вийде й з цього, побував учителем малювання, музичним критиком, відлюдником і ще багато чим, поки в батька та в його майбутнього тестя, попри всю їхню великодушність, урвався терпець. Такі, як вони, літні люди зазвичай стверджували, що Вальтерові просто бракує сили волі; проте з таким самим успіхом можна було й стверджувати, що він усе життя був різнобічним дилетантом; але найбільший подив викликало все ж таки те, що завжди траплялися фахівці з музики, живопису чи літератури, які захоплено пророкували йому велике майбутнє. У житті Ульріха, хоч він і домігся дечого такого, цінність чого годі заперечити, навпаки, не було випадку, щоб хто-небудь прийшов до нього й сказав: «Ви — саме той чоловік, котрого я завжди шукав і на котрого чекають мої друзі!» А ось у Вальтеровому житті таке ставалося що три місяці. І навіть якщо то були критики й не найавторитетніші, та все ж усі вони мали певний вплив, могли зробити перспективну пропозицію, посприяти в посуванні на службі, очолювали яке-небудь нове підприємство, призначали на посади, мали знайомства, що їх пропонували відкритому ними Вальтерові, життєвий шлях якого саме через це так часто й робив зигзаги. На цьому шляху його супроводжувало щось таке, що здавалося важливішим, аніж просто успіх. Можливо, то був лише йому притаманний талант славитися великим талантом. А якщо це — дилетантизм, тоді духовне життя всієї німецької нації великою мірою грунтується саме на дилетантизмі, тому що такий талант трапляється на всіх рівнях — аж до людей по-справжньому талановитих, бо зазвичай лише їм такого таланту, схоже, й бракує.