Дитинство її минуло в царстві, просяклому ароматом куліс і запахом фарб, серед трьох різних мистецьких жаргонів — театрального, оперного й художницької майстерні, в оточенні оксамиту, килимів, Геніїв, леопардових шкур, усіляких дармовисиків, павиних віял, скринь і лютень. Тим-то вона всією душею ненавиділа будь-яке сластолюбство у мистецтві й відчувала потяг до всього аскетичного, хай то була метагеометрія нової атональної музики чи оббілована, чиста, мов препарат м’язів, воля класичних форм. Першу звістку про це до її дівочої неволі приніс Вальтер. Вона назвала його «принцом світла», й, коли ще була дівчинкою, вони з Вальтером поклялися одне одному, що не поберуться, поки він не стане королем. Історія його починань і перемін була водночас історією незмірних страждань і захоплень, де роль нагороди в боротьбі випала їй. Клариса була не така талановита, як Вальтер, і відчувала це завжди. Однак Геніальність вона вважала питанням волі. З нестямним завзяттям Клариса заходилася опановувати музику; можливо, до музика вона взагалі хисту не мала, проте вона мала десять жилавих пальців, щоб грати на роялі, а також рішучість; вона вправлялася цілими днями й підганяла свої пальці, мов десять худющих волів, що повинні витягти з ями щось страшенно важке. У такий самий спосіб Клариса взялася й за малярство. Від п’ятнадцятирічного віку вона вважала Вальтера Генієм, тому що завжди мала намір вийти заміж лише за Генія. Не бути Генієм вона йому просто не дозволяла. А усвідомивши його неспроможність, почала чинити нестямний опір цій задушливій, повільній переміні в атмосфері свого життя. Та саме тепер Вальтер і потребував людського тепла й, коли його діймало власне безсилля, горнувся до неї, мов дитина, що шукає молока й сну; але невеличке, нервове Кларисине тіло не було материнське. Їй ввижалося, що з неї п’є кров паразит, який хоче звити в ній кубло, й вона від нього відверталася. Вона глузувала з того навального, мов клуби гарячої пари у пральні, тепла, в якому він шукав розради. Можливо, з її боку це було жорстоко. Але вона прагла бути супутницею великої людини й боролася з долею.
Ульріх запропонував Кларисі сигарету. Що він міг іще сказати після того, як так немилосердно виказав їй усе, що думав? Димки від їхніх сигарет потяглися за промінням вечірнього сонця й трохи збоку від них поєдналися.
«Що знає про це Ульріх? — міркувала Клариса, сидячи на своєму горбочку. — Ох, що він узагалі може розуміти в такій боротьбі!» Вона пригадала, як розпадалось, яким нестерпно-порожнім ставало обличчя Вальтера, коли його змагали страждання музики й чуттєвости, а її опір не давав їм виходу; ні, вирішила вона, Ульріх нічого не знає про цю потворність любовної гри мовби на Гімалаях, зведених із кохання, зневаги, страху й піднесених зобов’язань. Вона була не вельми високої думки про математику й ніколи не мала Ульріха за такого самого талановитого, як Вальтер. Так, Ульріх був розумний, логічний, багато знав; та хіба це — не більше, ніж варварство? Щоправда, в теніс він грав колись незрівнянно краще, ніж Вальтер, і Клариса пригадувала, як іноді вона, спостерігаючи його смалкі удари, так гостро відчувала, що він доб’ється всього, чого хоче, як цього ніколи не відчувала, замислюючись над малярством, музикою чи й думками Вальтера. І вона подумала: «А може, Ульріх про нас усе знає, тільки нічого не каже?» Зрештою, щойно ось він досить виразно натякнув на її героїзм. Це мовчання між ними вже неабияк її захоплювало.
А Ульріх міркував собі: «Ох, яка ж мила була Клариса десять років тому, оте напівдитя з його палкою вірою в наше, всіх трьох, майбутнє!» А неприємна вона була йому, власне, лиш один-однісінький раз — коли вийшла заміж за Вальтера; тоді вона показала той неприємний егоїзм на двох, який молодих жінок, шанолюбно закоханих у своїх чоловіків, часто робить такими нестерпними для решти чоловіків. «Щодо цього тим часом сталася глибока переміна на краще», — подумав Ульріх.
15. Духовний переворот
У ті вже давно забуті часи невдовзі після завершення минулого сторіччя, коли багато хто гадав, що й нове сторіччя молоде, вони з Вальтером обидва були молоді.
Сторіччя, що тоді вже зійшло в могилу, у своїй другій половині відзначилося мало чим. Воно було тямуще в техніці, комерції й наукових дослідженнях, та поза цими осередками своєї енергії — тихе й оманливе, як болото. Він малював картини, як це робили в сиву давнину, складав вірші, як Ґьоте й Шілер, і зводив свої будинки в стилі ґотики й Ренесансу. Вимога ідеального панувала, мов поліційне управління, над усіма виявами життя. Але за тим таємним законом, який не дозволяє людині наслідувати без того, щоб не перебільшувати, все робилося тоді так майстерно, як і не снилося чудотворним взірцям, чиї сліди ще й нині можна побачити на вулицях і в музеях, і (хтозна, пов’язано це зі сказаним чи ні) цнотливі й сором’язливі тогочасні жінки мусили носити сукні від вух до землі, однак мати розкішні перса й пишну сідницю. А втім, з різноманітних причин про жодні інші минулі часи не знають так мало, як про ті три чи п’ять десятків років, котрі пролягли між власним двадцятиліттям і двадцятиліттям батьків. Тим-то не завадить, либонь, згадати й про те, що в кепські часи найогидніші будівлі й вірші народжуються за точнісінько такими самими чудовими принципами, що й у найкращі; що всі люди, котрі докладають рук до знищення досягнень одного з попередніх непоганих періодів, роблять це з таким відчуттям, немовби вони ті досягнення поліпшують; і що знекровлені молоді люди такого часу про свою молоду кров такої самої високої думки, як і нові люди в решту часів.