Міна в секретаря була кисла, мов у дрібного чиновника, чий план якої-небудь церемонії уже вп’яте начальство бракує, й він обережно вкинув:
— Але ж на національні кола Фіхте справив би чудове враження?
— Гадаю, — відказав його ясновельможність, — наразі від цього нам доведеться відмовитись.
Він згорнув книжку, й одночасно немовби згорнулось і його обличчя, а разом із цим обличчям, що вже саме собою було безмовним наказом, згорнувся у вірнопідданському поклоні й секретар, прийнявши з рук його ясновельможности Фіхте, щоб прибрати його звідси й поставити на місце в сусідній бібліотеці серед решти філософських систем світу; самому куховарити не конче, можна доручати це своїм людям.
— Отже, поки що зупинімося, — промовив граф Ляйнсдорф, — на чотирьох пунктах: імператор-миротворець, віха в європейській історії, істинна Австрія, а також власність і освіченість. За цими пунктами й складайте циркуляр.
Цієї миті в його ясновельможности сяйнула одна політична думка, і словами її можна було передати приблизно так: «Вони прийдуть самі!» Він мав на увазі ті кола у своїй батьківщині, які почувалися належними до неї менше, ніж до німецької нації. Вони були йому неприємні. Якби секретар знайшов був кращу цитату, щоб потішити їхні почуття (бо саме задля цього й вибрали Йогана Ґотліба Фіхте), то нею можна було б скористатися; але тепер, коли незручна деталь стала цьому на заваді, граф Ляйнсдорф із полегкістю зітхнув.
Його ясновельможність був винахідник великої вітчизняної акції. Коли з Німеччини надійшла та бентежна звістка, на думку йому насамперед спали слова «імператор-миротворець». З ними відразу пов’язалось уявлення про вісімдесятивосьмирічного державця, справжнього батька своїх народів, а також про безперервне сімдесятирічне правління. Обидві ці ідеї були позначені, певна річ, знайомими йому рисами його імператора й повелителя, але ореол, що їх осявав, ішов не від його величі, а від того знаменного факту, що графова батьківщина мала найстарішого в світі правителя, який найдовше стояв біля державного керма. Невігласи спробували б побачити в цьому лише захоплення раритетами (так якби, приміром, володіння куди рідкіснішою поперечно-смугастою «сахарою» з водяними знаками й без одного зубчика граф Ляйнсдорф ставив вище, ніж володіння справжнім Ель Ґреко, що він, сказати правду, й робив, хоч мав те й те і не зовсім нехтував знаменитою колекцією картин у своєму домі), але саме через це вони й невігласи, що їм не втямки, наскільки глибший і багатший символ від навіть найбільшого багатства. Для Ляйнсдорфа старий правитель символізував воднораз і рідну вітчизну, яку граф любив, і світ, якому вона мала слугувати взірцем. Великі й болючі надії спонукали його ясновельможність до дій. Він не сказав би, чого в них було більше — болю за вітчизну, що посідала, як він бачив, не зовсім те почесне місце «в сім’ї народів», яке їй подобало, чи ревнощів до Прусії, яка зіпхнула Австрію з того місця (1866 року, і то так віроломно!), а чи його просто сповнювали гордощі за аристократію давньої держави й бажання довести світові її взірцевість; адже всі європейські народи, на його думку, затягувало у водоверть матеріалістичної демократії, і йому ввижався такий собі величний символ, який був би для них водночас і нагадуванням, і застереженням. Він розумів: мало відбутися щось таке, що поставило б Австрію попереду всіх, внаслідок чого ця «блискуча демонстрація життєздатности Австрії» стала б «віхою» для всього світу, допомігши йому повернути свою істинну сутність, і все це було пов’язане з тим, що вони мали вісімдесятивосьмирічного імператора-миротворця. Більше чи докладніше про це граф Ляйнсдорф наразі ще, по суті, нічого не знав. Але сумніву не було: йому сяйнула велика думка. Вона не лише розпалила його пристрасть — до чого в християнина, вихованого в дусі суворости й відповідальности, все ж таки прокинулася б недовіра, — ні, ця думка цілком очевидно вливалася безпосередньо в такі величні, блискучі ідеї, як ідея володаря, вітчизни і всесвітнього щастя. І коли ця думка й мала якісь туманні, темні аспекти, то ними його ясновельможність волів не перейматися. Його ясновельможність дуже добре знав богословське вчення про contemplatio in caligine divina, тобто про споглядання в божественній темряві, яка сама собою безмежно ясна, але для людського розуму лишається непроглядною тьмою; а загалом він жив з переконанням, що людина, котра робить велику справу, зазвичай не відає, чому вона її робить; уже Кромвель-бо сказав: «Ніколи людина не посунеться далі, ніж тоді, коли не знає, куди йде!» Отож його ясновельможність із насолодою тішився своїм символом, чия непевність хвилювала графа — так він сам відчував — глибше, ніж будь-які певності.