А загалом, якщо не брати до уваги символів, він мав надзвичайно тверді політичні уподобання, і їм була притаманна та свобода широкої вдачі, яка, свобода, можлива лише тоді, коли людина цілком позбавлена сумнівів. Як власник майорату він був член Верхньої палати, однак політичної активности не виявляв і ні придворних, ні державних постів не обіймав; він був «лише патріот». Та саме завдяки цьому й завдяки своєму незалежному багатству граф став центральною постаттю серед усіх тих патріотів, котрі заклопотано стежили за розвитком імперії й людства. Його життя минало під знаком етичного обов’язку не бути байдужим споглядачем, а «згори подавати руку допомоги» процесові розвитку. Щодо «народу», то Ляйнсдорф був переконаний, що той «добрий»; позаяк від нього, графа, залежало не лише багато безпосередньо його службовців, працівників та слуг, а й матеріальне становище безлічі інших людей, то довідатися про народ щось ближче він не мав іншої нагоди, крім як у вихідні дні та на свята, коли цей народ привітливо-строкатим натовпом висипав на вулиці, мов оперний хор із-за куліс на сцену. Тому все, що не відповідало цьому уявленню, він зводив до «підбурювальних елементів»; для нього це була справа рук незрілих, безвідповідальних і жадібних до сенсації суб’єктів. Вихований у релігійному і юнкерському дусі, не звиклий до заперечень у спілкуванні з простими громадянами, досить начитаний, але, з ласки церковної педагогіки, під захистом якої минала його юність, усе життя не здатний знайти в книжці нічого, крім збігів із власними принципами чи хибного відступу від них, він знав про світогляд сучасників лише з парламентських та газетних баталій, а позаяк був досить освічений для того, щоб розгледіти всю їхню поверховість, то щодня утверджувався у своїй упередженості, що істинний, глибоко зрозумілий буржуазний світ — це не що інше, як те, що про нього думає він сам, граф Ляйнсдорф. Загалом означення «істинний» для характеристики політичних поглядів було одним з його допоміжних засобів орієнтуватись у світі, який створив Бог і який надто вже часто від свого творця відвертався. Граф був твердо переконаний, що навіть істинний соціалізм відповідає його поглядам; ба більше, від самого початку це була найзаповітніша його ідея, яку він певною мірою приховував навіть від самого себе, — звести місток, що ним соціалісти вирушать до його табору. Зрозуміло ж бо, що допомагати бідним — справа лицарська й що для істинного родового дворянства нема, власне, аж такої великої різниці між буржуазним фабрикантом і його робітником; улюбленими словами у графа були: «Адже в глибині душі всі ми — соціалісти», і означали вони приблизно те саме, не більше, що й сказати, нібито на тому світі нема соціальних відмінностей. Однак на цьому світі він вважав їх неминучими і сподівався від робітництва, що воно, якщо тільки йому підуть назустріч у питаннях матеріального добробуту, відмовиться від нерозважливих, нав’язаних йому гасел і погодиться з природним світовим устроєм, де кожне знаходить свій обов’язок і своє процвітання у призначеному йому колі. Тому істинний дворянин уявлявся йому не менш важливою постаттю, ніж істинний ремісник, і вирішення політичних та економічним питань зводилося для графа, власне, до такого собі гармонійного видіння, яке він називав вітчизною.
Його ясновельможність не сказав би, про що саме з усього цього він міркував протягом чверті години по тому, як пішов секретар. Можливо, про все. Середній на зріст чоловік років шістдесятьох нерухомо сидів за письмовим столом, згорнувши руки на колінах, і не здогадувався, що всміхається. Він носив низенький комірець, тому що в нього почало з’являтися воло, й борідку клинцем — чи то з тієї самої причини, чи то через те, що так він трохи нагадував богемських аристократів на портретах часів Валештайна. Його обступала висока кімната, а її, своєї чергою, оточували порожні великі кімнати передпокою й бібліотеки, довкола яких, мов лушпайка за лушпайкою, містилися подальші покої, тиша, догідливість, урочистість і вінок двох розгонистих кам’яних сходів; там, де ці сходи вливалися в під’їзд, стояв у важкому, обтяженому галунами мундирі, з ціпком у руці високий швейцар, вдивляючись крізь арку брами у світлу рідину дня, і перехожі пропливали повз нього, наче в акваріумі. На межі цих двох світів грайливо тяглися вгору виткі рослини фасаду в стилі рококо — фасаду, знаменитого в середовищі мистецтвознавців не лише своєю красою, а й тим, що він був вищий, ніж ширший; нині його вважають першою спробою накинути шкіру широкого й зручного сільського замку на кістяк міського будинку, що вигнався на по-бюрґерському завуженому плані, а відтак — одним із найважливіших переходів від феодально-поміщицької розкоші до стилю буржуазної демократії. Тут буття Ляйнсдорфів переходило, як засвідчують книжки з мистецтвознавства, у світовий дух. Але хто про це не знав, той бачив перед собою не більше, ніж стінку ринви бачить, стікаючи вниз, дощова крапля; він помічав лише м’який, сіруватий отвір брами на тлі загалом твердої вулиці, несподіване, майже хвилююче заглиблення, в утробі якого зблискувало золото галунів та великої головки на ціпку швейцара. Погожого дня цей швейцар виходив з під’їзду і стояв, нагадуючи барвистий, здалеку видний коштовний камінець, вкраплений у вервечку будинків, якої ніхто не помічає, хоч лише завдяки цим мурам товкотнеча незліченного й безіменного натовпу набуває певного вуличного ладу. Можна битися об заклад, що велика частина «народу», за ладом у якому дбайливо й невсипуще наглядав граф Ляйнсдорф, не пов’язувала з цим ім’ям, коли чула його, нічого, крім спогаду про того швейцара.