Однак життя нічого не будує, не видовбавши для цього каміння десь інде. На прикрий подив Діотими, крихітна, мрійливо-солодка мигдалинка уяви, мигдалинка, яка колись становила серцевину її буття, коли в ньому, крім самої мигдалинки, ще нічого не було, і яка збереглася навіть тоді, коли вона зважилася вийти заміж за віце-консула Туцці, що мав вигляд шкіряної валізи з двома темними очима, — мигдалинка ця в роки успіху щезла. Щоправда, багато чого з того, що Діотима розуміла під давньою австрійською культурою, скажімо, Гайдн чи Габсбурги, колись було лише обтяжливим шкільним обов’язком, а ось тепер усвідомлення того, що вона живе серед усього цього, було сповнене для неї чарівної привабливости, такою самою мірою героїчної, як гудіння бджіл у розпалі літа; але згодом усе це стало чимось не лише одноманітним, але й стомливим і навіть безнадійним. Зі знаменитими гостями в Діотими вийшло те саме, що у графа Ляйнсдорфа — з його банківськими зв’язками; хоч як праглося їхньої гармонії з душею, а всі намагання були марні. Про автомобілі та рентгенівські промені таки можна розмовляти, це ще викликає сякі-такі почуття, але що лишається робити з рештою незліченних винаходів та відкриттів — вони ж бо нині з’являються щодня! — як не захоплюватися дуже загалом людською винахідливістю, а це ж помалу починає неабияк гнітити душу! Його ясновельможність вряди-годи приходив і заводив розмову з кимось із політиків чи дозволяв відрекомендувати собі когось із нових гостей; йому було легко мріяти про глибоку освіченість, та коли доводилося мати справу з цією освіченістю так близько, як оце Діотимі, то нездоланною виявлялася не глибина освічености, а саме її ширина. Навіть питання, що стосувалися людини безпосередньо, — шляхетна простота Греції чи сенс біблійних пророцтв, — у дискусії зі знавцями розпадалися на безмежне розмаїття сумнівів і можливостей. Діотима завважила, що на її вечорах навіть знаменитості завжди розмовляли попарно, позаяк говорити розумно, по-діловому людина вже тоді могла лише з іще однією, не більше, людиною, а сама Діотима не могла розмовляти, по суті, ні з ким. Але внаслідок цього вона відкрила в собі відому недугу сучасної людини, недугу, назва якій — цивілізація. Це — такий собі гнітючий стан, сповнений мила, радіохвиль, гордовитої системи умовних знаків математичних та хімічних формул, політичної економії, експериментальних досліджень і нездатности до простого, але високого спілкування людей. І ставлення притаманного їй самій аристократизму духу до аристократизму суспільного, яке покладало на Діотиму обов’язок бути дуже обачною й нерідко приносило їй, попри всі успіхи, й розчарування, — це ставлення з часом також дедалі більшою мірою уявлялося їй саме таким, яке має ознаки не доби культури, а доби цивілізації.
Цивілізацією було, отже, все, чого не міг осягти її розум. А відтак цивілізацією вже давно й насамперед був її чоловік.
25. Недуга заміжньої душі
Вона багато читала про свою недугу й дійшла висновку, що втратила в собі щось таке, про що доти знала мало, — душу.
Що це таке?… Негативне визначення дати не важко: це — те, що ховається, коли чуєш про алгебраїчні ряди.
А позитивне? Схоже, воно щасливо уникає будь-яких спроб його знайти. Можливо, колись Діотима мала якусь самобутність, якусь пророчу сентиментальність, закутану тоді в потерту від частого чищення сукню її коректности, і тепер вона називала це душею й знову відкривала в барвистій метафізиці Метерлінка, в Новаліса, а передовсім у безіменній хвилі хирлявої романтики й туги за Богом, яку певний час вихлюпувала машинна доба як вияв духовного й мистецького протесту проти самої себе. Можливо також, цю самобутність у Діотимі доречніше було б визначити як щось від тиші, ніжности, святобливости й доброти, — щось таке, що врешті не знайшло правильного шляху й у тій життєвій круговерті, в яку нас кидає доля, набуло комічної форми її, Діотиминого, ідеалізму. Можливо, це була уява; можливо, здогад про ту інстинктивну вегетативну роботу, яка щоденно триває в тій плоті, що з неї на нас дивиться одухотворений образ вродливої жінки; мабуть, важко знайти назву тим небагатьом годинам, коли вона почувалася розкриленою й теплою, коли почуття здавалися душевнішими, ніж звичайно, коли шанолюбство й воля мовчали, коли її, Діотиму, охоплювала повнота життя й тихе сп’яніння ним, коли думки відступали від поверхні в самісіньку глибину, навіть якщо вони стосувалися найдрібніших речей, а події світового значення лишалися десь далеко-далеко, як міський гамір за парком. Діотимі здавалося тоді, що вона, не докладаючи жодних зусиль, бачить у собі саму істину; ніжні емоції, які ще й імен не мали, вже звільнялися від серпанку таємничости, й Діотима почувалась — якщо скористатися бодай окремими з багатьох описів такого стану, що їх вона знаходила в літературі, — жінкою гармонійною, людинолюбною, релігійною, близькою до тієї глибини самобутности, яка освячує все, що з неї підноситься, й робить гріховним усе, джерело чого не в ній самій. Та хоч міркувати про все це було досить приємно, не лише Діотима ніколи не переступала межі таких здогадів і натяків щодо особливого стану, не переступали тієї межі й пророчі книжки, в яких вона шукала поради і які про те саме промовляли тими самими загадковими й неточними словами. Отож Діотимі не лишалося нічого іншого, як і в цьому скласти вину на добу цивілізації, коли доступитися до душі не дають усілякі завали.