З одного боку, це стало причиною її гіпертрофованого ідеалізму, формування тієї офіціозної, зверненої до світу особистости, чия сила кохання й душевна спрага простиралися на все велике й шляхетне, що з’являлося в її оточенні, і з цим себе пов’язували й цьому себе присвячували так щиро, що в уяві чоловіків Діотима викликала разюче враження вкрай розпаленого, але платонічного сонця кохання, й Ульріх, наслухавшись про це, захотів з нею познайомитись. Але, з другого боку, широкий ритм подружньої інтимности суто фізіологічно обернувся в ній на звичку, що мала свою, окрему колію і нагадувала про себе без зв’язку з вищими сферами її єства, мов ото голод у наймита, обід та вечеря в якого не багаті, але ситні. Згодом, коли на верхній губі в Діотими вибився дрібненький пушок і до її дівочого єства додалася чоловіча самостійність зрілої жінки, вона усвідомила це й ужахнулась. Діотима кохала свого чоловіка, але до її кохання домішувалося чимдалі більше відрази, ба навіть якоїсь страшної душевної образи, яку можна було б порівняти хіба з відчуттями заглибленого у свої великі замисли Архімеда, якби чужоземний воїн його не вбив, а висунув йому принизливу вимогу сексуального характеру. І позаяк її чоловік ані помічав цього, ані про таке ніколи б і не подумав, а тіло її, всупереч її волі, щоразу все ж таки по-зрадницькому віддавало її йому, то вона почувалася безправною рабинею; щоправда, це рабство не вважалося недоброчесним, але відбувати його було так само нестерпно, як, здавалося їй, очікувати настання нервового тику чи примусово поринати в розпусту. Можливо, через те Діотима лише стала б трохи меланхолійною й ще більшою ідеалісткою, але припало це, на лихо, саме на той час, коли і її салон почав завдавати їй душевних скрух. Начальник відділу Туцці охоче, як щось само собою зрозуміле підтримував духовні зусилля дружини, хутко збагнувши, яку вигоду вони можуть принести його власному становищу, однак сам участи в них ніколи не брав і, мабуть, можна навіть сказати, поважно їх не сприймав; бо поважно цей досвідчений чоловік сприймав тільки владу, обов’язок, високе походження й, на певній відстані від усього цього, здоровий глузд. Він навіть не раз застерігав Діотиму не вкладати надто багато шанолюбства у своє керування естетичними справами, бо хоч культура, мовляв, — це, сказати б, сіль у їжі життя, однак вищий світ надто пересоленої кухні не любить; він говорив про це без будь-якої іронії, тому що був у цьому переконаний. Але Діотима почувалася приниженою. Їй завжди ввижалася, що всі її ідеалістичні поривання в чоловіка викликають посмішку; і незалежно від того — був він удома чи його не було, й чи стосувалася та посмішка (якщо він справді посміхався, в чому вона аж ніяк не була певна) саме її чи просто була властива обличчю людини, яку робота зобов’язує всякчас мати незмінно гордовитий вигляд, з часом ця посмішка ставала їй дедалі нестерпнішою, і Діотима не могла позбутися враження, що в ній самій прозирає ница претензія на справедливість. Іноді Діотима звинувачувала в цьому матеріалістичний період історії, що обернув світ на жорстоку, безглузду гру, серед атеїзму, соціалізму й позитивізму якої душевно багата людина не знаходить свободи піднестися до своєї істинної суті; але й це допомагало не часто.
Отак стояли справи в домі Туцці, коли велика патріотична акція пришвидшила розвиток подій. Відколи граф Ляйнсдорф, щоб не наражати на небезпеку дворянство, переніс її центр у дім своєї приятельки, тут панувала атмосфера надзвичайної відповідальности, позаяк Діотима була сповнена рішучости тепер або ніколи довести чоловікові, що її салон — не іграшка. Його ясновельможність довірчо сказав їй, що велика патріотична акція потребує ідеї, яка б гідно її увінчала, й усе своє бурхливе шанолюбство Діотима спрямувала на те, щоб таку ідею знайти. Думка, що засобами цілої імперії й під уважним поглядом світу треба здійснити щось таке, що стане одним із найбільших культурних надбань, або, обмежившись завданням скромнішим, щось таке, що, можливо, покаже глибинну суть австрійської культури, — ця думка діяла на Діотиму так, немовби двері її салону раптом розчахнулись, і за порогом розлилося, ніби продовження підлоги, безкрає море… Сумніву не лишалося: перше, що її при цьому вразило, було відчуття незмірної порожнечі, яка зненацька розверзлася перед нею.
Ох, як часто перші враження виявляються досить слушними! Діотима була певна, що станеться щось ні з чим незрівнянне, й закликала численні свої ідеали на допомогу; вона мобілізувала пафос шкільних уроків з історії, коли була ще дівчинкою й училася лічити царствами й сторіччями; вона робила все, що взагалі можна було робити в такій ситуації, та збігло отак кілька тижнів, і вона побачила: їй не спало на думку нічого. За таких обставин Діотима відчула б ненависть до свого чоловіка, якби вона взагалі була здатна на ненависть, на цей ниций порух душі! Тому вона відчула смуток, і в ній піднялася доти незнана їй «злість на все на світі».