Але цієї хвилини рік Ульріха скінчився тим, що Ульріх нарешті дістався додому.
84. Твердження, що й звичайне життя має утопічну природу
Там він застав, як завжди, цілу купу кореспонденції, яку йому передавав граф Ляйнсдорф. Якийсь промисловець обіцяв заснувати надзвичайно високу премію за найкращі успіхи у військовому вихованні цивільної молоді. Архієпископська катедра висловлювала свою думку з приводу пропозиції про велике пожертвування на сиротинці, заявляючи, що в неї викликає осторогу будь-яке змішування віросповідань. Комітет у справах культів і просвіти повідомляв про успіхи остаточно оголошеної попередньої ініціативи щодо великого пам’ятника імператорові-миротворцю й народам Австрії поблизу резиденції; внаслідок консультацій з імп.-кор. міністерством у справах культів і просвіти та опитування провідних мистецьких об’єднань, а також спілок інженерів та архітекторів виявилися такі розходження в поглядах, що комітет змушений був, не на шкоду потребам, які постануть згодом, і в разі згоди головного комітету, а також беручи до уваги можливість спорудження пам’ятника в майбутньому, оголосити конкурс на найкращу ідею конкурсу. Канцелярія двору, ознайомившись із пропозиціями, надісланими їй три тижні тому, повертала їх до головного комітету й писала, що наразі не має змоги повідомити про найвище волевиявлення з цього приводу, однак бажано, мовляв, щоб і в таких питаннях спочатку склалася незалежна громадська думка. Імп.-кор. міністерство у справах культів і просвіти відповідало на лист за вихідним номером таким і таким, що не має змоги заявити про своє особливе сприяння стенографічному товариству «Ель»; товариство захисту народного здоров’я «Лінійна літера» повідомляло про своє заснування й клопотало про фінансову підтримку.
У решті кореспонденції йшлося про таке саме. Ульріх відсунув від себе цю паку реального світу й замислився. А тоді зненацька підвівся, звелів принести піджака й капелюха і сказав, що повернеться додому за годину-півтори. Потім викликав телефоном таксі й поїхав знов до Клариси.
Тим часом уже стемніло, будинок лише з одного вікна кидав на вулицю трохи світла, мороз прихопив сліди на снігу, й від них позоставались ямки, де легко можна було спіткнутися; під’їзд був замкнений, тут нікого не очікували, отож на стукіт, крики й плескання в долоні довго ніхто не відгукувався. Коли Ульріх нарешті ступив до кімнати, йому здалося, що це не те помешкання, з якого він ще зовсім недавно пішов, а чужий, сповнений подиву світ із невигадливо накритим на двох столом, стільцями, на кожному з яких щось лежало, влаштувавшись по-домашньому, і стінами, що всіляко впирались відкриватися цьому непроханому гостеві.
Клариса, вдягнена у простенький вовняний халат, засміялася. Вальтер, який відчиняв пізньому гостеві, замружився від світла й поклав великого ключа від вхідних дверей до шухляди в столі. Ульріх без зайвих слів сказав:
— Я повернувся, бо заборгував Кларисі відповідь на ще одне її запитання.
І почав із середини, від того місця, де їхню розмову урвав прихід Вальтера. Невдовзі кімната, будинок, відчуття часу зникли, й слова повисли десь над синім простором у мереживі зірок. Ульріх розгортав програму того, як жити історією ідей, а не світовою історією. Різниця, попередив він, полягає не стільки в тому, що відбувається, стільки у значенні, якого цьому надають, у намірі, що його з цим пов’язують, у системі, яка охоплює ту чи ту подію. Чинна нині система — це система реальности, й нагадує вона погану виставу. Недарма кажуть «світовий театр», адже в житті раз у раз виникають ті самі ролі, інтриґи й колізії. Люди кохають, бо є кохання, і кохають так, як воно їм наказує; люди бувають горді, як індіанці, як іспанці, як незаймані дівчата чи як лев; навіть убивають люди в дев’яноста випадків із ста лише через те, що такий вчинок вважають трагічним і прекрасним. Цілком успішні політичні постаті реальности, за винятком дуже вже великих, мають багато чого спільного з авторами касових п’єс; бурхливі події, що їх вони творять, навіюють нудьгу, оскільки позбавлені духовности й новизни, але саме завдяки цьому й доводять нас до того пасивно-сонного стану, коли ми миримося з будь-якою переміною. Якщо розглядати історію з такого погляду, то вона постає з ідейної рутини й матеріалу ідейно байдужного, а реальність народжується переважно з того, що задля ідей нічого не діється. Коротко це можна висловити, стверджував він, так: нас не дуже турбує те, що діється, й дуже — з ким, де й коли це діється, отож турбує нас, власне, не дух подій, а їхня фабула, не відкриття якогось нового змісту життя, а розподіл уже наявного, а це й направду з точністю відповідає різниці між п’єсами чудовими й тими, котрі просто мають успіх. Але звідси випливає, що насамперед потрібно, навпаки, відмовитися від підходу до оцінки подій з позиції особистої корисливости. Їх треба розглядати, отже, не стільки як щось особисте й реальне, стільки як щось спільне й абстрактне, тобто розглядати з такою мірою особистої свободи, немовби вони намальовані чи проспівані. Повертати їх треба не до себе, а вгору й назовні. А коли це стосується особистости, то, крім того, потрібно, щоб і в межах колективу діялося щось таке, чого Ульріх навіть не міг до пуття описати й що він назвав таким собі вичавлюванням, згущуванням і заготівлею про запас духовного соку, тільки щоб окремий індивід при цьому не почувався безпорадним і полишеним напризволяще. Промовивши ці слова, Ульріх пригадав хвилину, коли сказав Діотимі, що треба скасувати реальність.