Так було, певна річ, і в усьому світі, але Бог, позбавивши Каканію кредиту довіри, зробив щось виняткове, давши зрозуміти цілим народам, яка то складна річ — культура. Бо кожен сидів там на своєму терені, мов бактерія, не замислюючись про те, чи як слід заокруглений небосхил, або ще про що-небудь таке, і раптом їм стало тісно. Людина зазвичай не здогадується, що для того, аби бути тим, ким вона є, їй потрібно вірити, що вона становить щось більше; але вона має все ж таки якось відчувати це над собою і довкола себе, й часом вона може навіть відчути, що цього нема. Тоді їй бракує чогось уявного. У Каканії нічого, анічогісінько не відбувалося, і колись подумали б, що це і є ота давня, не надто яскрава каканська культура, але тепер оце «нічого» викликало таку саму тривогу, як нездатність заснути чи нездатність зрозуміти. І тому інтелектуали — після того, як забрали собі в голову, що в національній культурі все буде інакше, — легко переконали в цьому й каканські народи. Тепер це стало своєрідним ерзацом релігії чи ерзацом доброго імператора у Відні або просто поясненням того незбагненного факту, що в тижні сім днів. Адже непоясненних речей багато, та коли співаєш свій національний гімн, їх не відчуваєш. Звичайно, це була б мить, коли добрий каканець на запитання, хто він такий, міг би й у захваті відповісти: «Ніхто!» Бо це означає щось таке, що знов може безперешкодно зробити з каканця все, чого ще не було! Але аж такими упертюхами каканці не були і вдовольнялися половиною, тобто кожна нація просто намагалася зробити з іншою нацією те, що вважала за краще. Звісно, при цьому важко уявити біль, якого сам не відчуваєш. А за двоє тисячоліть альтруїстичного виховання люди поставали такими самовідданими, що навіть тоді, коли або мені, або тобі має бути погано, кожен вибирає варіант другий. І все ж у знаменитому каканському націоналізмі не варто вбачати щось аж-аж-аж яке дике. То був процес радше історичний, ніж реальний. Люди там ставились одне до одного досить-таки прихильно; щоправда, вони провалювали одне одному голови й обпльовували одне одного, але чинили так лише з міркувань високої культури; адже загалом буває ж бо, що на самоті людина й мухи не скривдить, а в судовій залі під розп’яттям засуджує іншу людину до смертної кари. Тож можна, либонь, сказати: каканці щоразу, коли їхнє високе «я» влаштовувало собі перерву, з полегкістю зітхали й, відчуваючи себе чудовими інструментами для поглинання їжі — а саме для цього їх, як і решту людей, і було створено, — вельми дивувалися тому, чого вони зазнавали, бувши інструментами історії.
110. Розпад і збереження Моосбруґера
Моосбругер і далі сидів у в’язниці, чекаючи на повторне психіатричне обстеження. Дні ущільнилися в суцільну масу. Якийсь окремий день з неї, щоправда, все ж таки виступав, та вже під вечір він знов занурювався в ту масу. Вряди-годи Моосбругер стикався з арештантами, наглядачами, коридорами, дворами, з клаптиком синього неба, кількома хмаринками, що перетинали той клаптик, з їжею, водою, а іноді й з котримсь із начальників, який приходив поглянути на нього, але враження від цього були надто невиразні, щоб укарбуватися в його пам’ять надовго. Моосбругер не мав ні годинника, ні сонця, ні роботи, ані часу. Він завжди був голодний. Він завжди був стомлений — від того, що блукав у своїх шістьох квадратних метрах, а це стомлює дужче, ніж коли блукаєш цілими милями. Хоч би що Моосбругер робив, його брала така нудь, немовби йому доводилося помішувати клейстер у горщику. Та коли він замислювався про своє становище загалом, в його уяві воно поставало так, неначе день і ніч, їда й знов їда, відвідини й перевірки безперервно й швидко пролітали з дзижчанням вервечкою, і він цим розважався. Годинник його життя збився; стрілки можна було переводити вперед і назад. Моосбругер любив так робити, це було йому до душі. Те, що лишилося далеко в минулому й що сталося напередодні, вже не було штучно роз’єднане, а якщо це було те саме, то означення «в різний час» уже не трималося цього, мов червона нитка, яку чіпляють на шию немовляті, щоб не сплутати його з близнюком. Малозначуще з його життя щезло. Коли він замислювався про це життя, то подумки заводив із самим собою неквапні розмови, надаючи афіксам такої самої ваги, що й кореням слів; то була зовсім інша пісня життя, ніж та, яку чуєш щодня. Нерідко він надовго затримувався на якому-небудь слові й коли нарешті з нього зрушував, сам до пуття не знаючи як, то згодом це слово несподівано траплялося йому де-небудь знов. Він задоволено сміявся, бо ж ніхто не знав, що саме йому трапилося. Важко виразити словами ту єдність його буття, якої він у певні години досягав. Неважко, либонь, уявити собі, що життя людське протікає, мов струмок; але рух, який Моосбругер бачив у своєму житті, нагадував струмок, що тече крізь велику стоячу воду. Ринучи вперед, цей рух зливався і з тим, що був позаду, й у всьому цьому справжній плин життя майже губився. Одного разу в нього самого чи то вві сні, чи то наяву виникло таке відчуття, що Моосбругера свого життя він носив на собі, наче бахматого піджака, з якого тепер, коли він іноді відгортав його поли, шовковистими хвилями витікала широченна, як ліс, чудесна підкладка.