Він уже не хотів знати, що діється зовні. Десь точилася війна. Десь гуляли бучне весілля. «Зараз прибуде король Белуджистану», — міркував він. Скрізь тривала стройова підготовка вояків, вешталися повії, серед кроков стояли теслі. У штутгартських шинках, як і в белградських, пиво лилося з таких самих жовтих кривих кранів. Коли пускаєшся в мандри, жандарми повсюди вимагають у тебе посвідку. Повсюди вони ставлять у ній печатку. Повсюди або є блощиці, або їх нема. Або робота є, або її нема. А жіноцтво скрізь однакове. І лікарі у шпиталях скрізь однакові. Коли ввечері йдеш із роботи, люди стовбичать на вулицях, і ніхто нічого не робить. Завжди й повсюди те саме; людям не спадає на думку нічого нового. Коли в синьому небі над головою у Моосбругера пролетів перший аероплан, то було прекрасне видовище; але згодом такі аероплани почали з’являтись один за одним, і вигляд усі вони мали однаковий. Це була вже інша одноманітність, не така, як диво його думок. Він не розумів, як воно так виходило, але вона завше траплялася на його шляху! Він похитував головою й подумки сварився: «Дідько б узяв цей світ!» Або нехай би його самого віддали катові, він, Моосбругер, не багато й утратив би…
А проте час від часу він задумливо підходив до дверей і тихенько обмацував те місце, де з другого боку був замок. Тоді з коридору у вічко зазирало чиєсь око й чувся голос, який гримав на нього. Моосбруґер хутко відступав від тих образ назад у камеру, і в такі хвилини траплялося, що він почувався замкненим і обкраденим. Чотири стіни й залізні двері — у цьому нема нічого особливого, якщо входиш і виходиш. Ґрати на чужому вікні — теж невелика біда, а що нари й дерев’яний стіл намертво прикріплені до підлоги, то так воно й має бути. Але тієї миті, коли з ними вже несила поводитись так, як тобі хочеться, й виходить цілковита нісенітниця. Ці речі, зроблені людиною, слуги, раби, що про них навіть не знаєш, який вони мають вигляд, стають зухвалими. Вони вимагають, щоб ти зупинився. Коли Моосбруґер завважив, як речі ним попихають, йому закортіло їх потрощити, й він ледве переконав себе, що воювати з цими слугами правосуддя — справа, його не гідна. Але руки в нього так свербіли, що він боявся захворіти.
3 усього широкого світу вибрали шість квадратних метрів, і Моосбруґер снував ними туди-сюди. Думки здорових людей, тих, що були поза мурами в’язниці, дуже нагадували, до речі, його думки. 3овсім недавно ті люди ще жваво ним цікавилися, однак тепер швидко про нього забули. Йому знайшли його місце, мов цвяху, якого вбивають у стіну, й коли він нарешті там, його вже ніхто не помічає. Наставала черга решти Моосбруґерів; вони не були ним, не були навіть такі, як він, але службу відбували ту саму. Ставався який-небудь злочин на сексуальному ґрунті, яка-небудь темна історія, яке-небудь жахливе вбивство, справа рук якого-небудь напівбожевільного, яка-небудь зустріч, що її кожен, власне, мав остерігатись, яке-небудь вдале втручання кримінальної поліції і правосуддя…Такі загальні, вбогі на зміст поняття й формули спогадів приточують геть чисто вихолощену подію до якого-небудь місця у своїй широкій мережі. 3абуто прізвище Моосбруґера, забуто подробиці. Він став «вивіркою, зайцем чи лисом», точніше визначення втратило свою цінність; суспільна свідомість зберегла не якесь там певне поняття про нього, а лише розмиті, широкі поля плутаних загальних понять, що нагадують сіре молоко в далекоглядній трубі, наведеній на надто велику відстань. Такі нетривкі зв’язки, жорстоке мислення, що оперує зручними для себе поняттями, не дбаючи про той тягар страждань і життя, який ускладнює будь-яке рішення, — все це було загальною рисою душі колективної і душі Моосбруґера; але те, що в його божевільному мозку було мрією, казкою, ушкодженим чи химерним місцем у дзеркалі свідомости, яке не відбиває картини світу, а пропускає світло, — саме цього колективній душі й бракувало, або принаймні якась частинка цього ні-ні та й давала про себе знати в якій-небудь окремій людині і її невиразній схвильованості.