А щодо самого Моосбруґера, не якогось там іншого Моосбругера, а цього-таки, котрого колись помістили на цілком певних шістьох квадратних метрах світу, щодо його харчування, охорони, поводження з ним відповідно до інструкцій, щодо його подальшого переміщення для пробування у в’язниці чи для смерти, то це доручили досить невеликій групі людей, які ставилася до нього зовсім інакше. Тут очі, виконуючи свої службові обов’язки, не втрачали пильности, а голоси обкладали лайкою за найменше порушення. До нього ніколи не входило менше, ніж по двоє охоронців. Коли його вели коридорами, на нього накидали кайданки. Тут діяли під впливом страху й обережности, які в цій вузькій галузі були пов’язані з цілком певним Моосбруґером, але досить дивно суперечили поводженню, з яким він стикався загалом. Він часто нарікав на цю обережність. Але тоді наглядач, директор, лікар, священик — залежно від того, хто саме вислуховував його протест, — робив непроникну міну й відповідав, що з ним поводяться згідно з інструкцією. Тож тепер інструкція замінювала втрачену участь світу, і Моосбруґер міркував: «На шиї в тебе довга мотузка, й тобі не видно, хто за неї тягне». Він був немовби десь за рогом прив’язаний до зовнішнього світу. Люди, більшість з яких про нього зовсім не думали, навіть його не знали, чи такі, для кого він означав не більше, ніж звичайнісінька курка на звичайнісінькій сільській вулиці для університетського професора зоології, діяли спільно, щоб приготували тут долю, що, відчував він, краяла йому душу. Якась канцелярська дівка дописувала якийсь додаток до його справи. Якийсь реєстратор застосовував до того додатку мудровані правила мнемоніки. Якийсь міністерський радник готував найновіші вказівки щодо виконання вироку. Кілька психіатрів провадили професійну суперечку про обмеження суто психопатичної ініціативи в окремих випадках епілепсії та її поєднання з іншими симптомами. Юристи писали про взаємозв’язок між обставинами, які пом’якшують провину, і обставинами, які пом’якшують вирок. Якийсь єпископ висловлювався проти загального занепаду моралі, а якийсь орендатор мисливських угідь поскаржився справедливому Бонадеїному чоловікові на те, що багато розвелося лисиць, і це зміцнило в тому високому діячеві його впевненість у непохитності правових засад.
Із таких неособистих подій поки що несказанним чином складається подія особиста. І якщо справу Моосбруґера очистити від усього індивідуально-романтичного, що стосувалося тільки його та ще кількох людей, яких він убив, то від неї лишиться, либонь, не багато більше, ніж було в переліку процитованих праць, доданому до останнього листа Ульріхові від батька. Той перелік має такий вигляд: AH. — AMP. — AAC. — AKA. — AP. — ASZ. — BKL. — BUD. — CN. — DTJ. — DJZ. — FBgM. — GA. — GS. — JKV. — KBSA. — MMW. — NG. — PNW. — R. — VSgM. — WMW. ZGS. — ZMB. — ZP. — ZSS. — Адікес, (там-таки). – Ашафенбурґ (там-таки). – Белінґ (там-таки), і т. ін. і т. ін.; або, якщо перекласти словами: Annales d’Hygine Publique et de Médicine légale, вид. Бруарделя, Париж; Annales Médiсo-Psychologiques, вид. Рітті… і т. ін. і т. ін.; за максимальних скорочень — ціла сторінка. Річ-бо в тім, що істина — все ж таки не кристал, який можна сховати до кишені, а безкінечна рідина, в яку пірнаєш із головою. За кожним із таких скорочень потрібно уявити собі кілька десятків чи сотень друкованих сторінок, за кожною сторінкою — людину з десятьма пальцями, яка цю сторінку пише, за кожним пальцем — по десятку послідовників і по стільки ж супротивників, за кожним послідовником і супротивником — по десятку пальців, а за кожним пальцем — по десятій частині якої-небудь особистої ідеї, і це дасть сяке-таке уявлення про істину. А без неї, як відомо, й горобець не впаде з даху. Його завели туди сонце, вітер, харч, а вбили хвороба, голод, холод чи кішка; але все те не сталось би без біологічних, психологічних, метеорологічних, фізичних, хімічних, соціальних та ін. законів, і це справді заспокійлива робота — просто шукати такі закони замість, як це відбувається в моралі й праві, створювати їх самому. А втім, щодо самого Моосбруґера, то він, як ми знаємо, глибоко поважав людські знання, хоч сам мав їх, на жаль, дуже небагато, та навіть якби він і знав про своє становище, то повік не збагнув би його цілком. Він лише невиразно про нього здогадувався. Власне становище йому уявлялося ненадійним. Його могутнє тіло було не зовсім закрите. До черепа іноді зазирало небо.
Так, як це часто траплялося, коли він вирушав у мандри. І ніколи його не полишала якась вагома піднесеність, хоч тепер вона часом бувала просто-таки неприємна, і стікалася вона до нього крізь тюремні мури з усього світу. Отак і сидів він, ця здичавіла, кинута за ґрати можливість страшної дії, сидів безлюдним кораловим островом посеред безмежного моря вчених досліджень, що невидимо оточували його.