111. Для юристів напівбожевільних людей нема
І все ж таки нерідко злочинець влаштовує собі досить безтурботне життя, якщо порівняти його з тією напруженою розумовою працею, до якої злочинець змушує вчених. Підсудний просто обертає собі на вигоду те, що перехід від здорового стану до хворого у природі відбувається плавно; а юрист у такому разі мусить стверджувати, що «докази, які підтверджують чи заперечують спроможність людини до вільного волевиявлення чи усвідомлення злочинного характеру своїх дій, перехрещуються й скасовують одні одних такою мірою, що це за всіма законами логіки приводить лише до проблематичного вироку». Бо з причин логічних юрист ні на мить не забуває про те, що «стосовно того самого злочину в жодному разі не можна визнавати кількісного співвідношення двох станів», і не допускає, щоб «стосовно фізично зумовленого психічного стану принцип моральної свободи розчинився в туманній невизначеності емпіричного мислення». Юрист не видобуває своїх понять із природи, а пронизує природу вогнем мислення й мечем морального закону. І з цього приводу спалахнула суперечка в комітеті з питань оновлення кримінального кодексу, який, комітет, скликало міністерство юстиції й до якого входив Ульріхів батько; але потрібен був певний час і неодноразові нагадування про необхідність виконувати синівський обов’язок, перше ніж Ульріх цілком усвідомив те, що батько виклав у своєму листі з усіма доданими до нього матеріалами.
Його «з любов’ю, твій батько» — бо саме так він завершував і найгіркіші свої листи — стверджував і наполягав, що почасти хвору людину визнавати невинною слід лише в тому разі, коли можна довести, що серед її маячних ідей траплялися такі, котрі — якби вони не були маячні — виправдували її дії або скасовували їхню караність. А ось професор Швунґ — можливо, через те, що він сорок років був колеґою й товаришем Ульріхового батька, й це коли-небудь і мало зрештою привести до гострого зіткнення, — навпаки, стверджував і наполягав, нібито такого індивіда, в котрого стан осудности й неосудности, позаяк з погляду юриспруденції існувати одночасно вони не можуть, а лише чергуються, швидко змінюючи один одного, потрібно визнавати невинним тільки в тому разі, коли стосовно якого-небудь окремого бажання можна довести, що саме в момент цього бажання обвинувачений неспроможний був із ним звладати. Такі були вихідні позиції щодо складу злочину. Нефахівцеві неважко помітити, що в хвилину, коли обвинувачений коїть злочин, не пропустити моменту здорової волі йому не менш важко, ніж ідею, яка, можливо, обґрунтовувала б його карність; але ж завдання правосуддя полягає не в тому, щоб полегшувати людям думати й поводитися згідно з моральними нормами! А позаяк обидва вчені були однаковою мірою переконані у високій місії права й жоден із них не міг залучити на свій бік більшости в комітеті, то вони дорікали один одному спершу за помилки, а тоді, один поперед одного, і за нелогічність, зумисне нерозуміння й брак ідеалів. Спочатку вони робили це в лоні свого нерішучого комітету; але згодом, коли засідання через це забуксували і їх довелося відкладати, а врешті й зовсім надовго припинити, Ульріхів батько написав дві брошури: «§ 318 КК і істинний дух права» і «§ 318 КК і замулені джерела виконання правосуддя»; професор Швунґ розкритикував ті брошури в часопису «Учений світ правників», якого Ульріх також виявив серед додатків до листа.
У цих полемічних працях часто траплялися сполучники «і» та «або», позаяк належало «з’ясувати» питання, що робити з обома концепціями: об’єднати їх за допомогою сполучника «і» чи роз’єднати за допомогою сполучника «або». Й коли після тривалої перерви комітет знову утворив якесь лоно, в ньому вже вирізнилися фракція «і» й фракція «або». Та, крім того, була й фракція, що виступала за просту пропозицію: щоб міра звинувачення й осудности зростала і зменшувалася прямо пропорційно до витрат психічної енерґії, потрібної для того, щоб звладати собою за наявних обставин, зумовлених хворобою.
Цій фракції протистояла четверта, й наполягала вона на тому, що насамперед потрібно раз і назавжди вирішити, чи злочинець осудний взагалі; адже суто понятійно зменшення осудности передбачає її наявність, а якщо злочинець бодай певною мірою осудний, то покараний він має бути, мовляв, цілком і повністю, тому що іншого правового шляху визначити цю міру осудности нема. Проти цієї фракції виступила ще одна, яка хоч і погоджувалася з самим принципом, однак наголошувала на тому, що природа, створюючи і людей напівбожевільних, сама такого принципу не дотримується; тому добродійність права на них можна поширити, мовляв, лише відмовившись применшувати їхню провину, але воднораз враховуючи обставини шляхом пом’якшення покарання. Так утворилися ще й фракція осудности й фракція звинувачення, й коли вони також достатньою мірою розділились, аж тоді й виявилися підходи, застосування яких розходжень наразі не викликали. Звичайно, жоден фахівець не ставить нині своїх аргументів у залежність від аргументів філософії й теології, але в ролі перспектив, тобто бувши такими самими порожніми, як простір, а проте, як і він, зсовуючи докупи предмети, обидві ці суперниці в боротьбі за остаточну мудрість повсюди втручаються в думку фахівців. Отож і тут старанно замовчуване питання, чи кожну людину можна вважати морально вільною — одне слово, добре давнє питання свободи волі, — обернулося зрештою на перспективний центр усіх розбіжностей у поглядах, хоч і не було об’єктом їхніх дискусій. Адже коли людина морально вільна, то, щоб її покарати, на неї потрібно вчинити практичний примус, в який теоретично ніхто не вірить; але якщо вільною її не визнавати, а вважати вмістищем нерозривно пов’язаних природних процесів, то покаранням у такій людині можна викликати активну відразу до власного вчинку, хоча ставити цей вчинок їй у моральну провину не можна. На Грунті цього питання виникла, отже, ще одна фракція, і вона запропонувала поділити злочинця, сказати б, на дві частини — на зоологічно-психологічну, яка зовсім не стосується судді, і юридичну, хоч і штучно сконструйовану, зате з погляду права, мовляв, вільну. На щастя, далі теорії ця пропозиція не пішла.