Нелегка це штука — зі справедливістю стисло вчинити по справедливості. Комітет складався приблизно із двадцятьох учених, і вони, як не важко вирахувати, могли зайняти кілька тисяч позицій один до одного. Закони, що їх належало вдосконалити, правосуддя застосовувало від 1852 року, отож ішлося, крім того, про справу дуже давню, таку, яку не можна легковажно замінити іншою. Та й узагалі, як слушно завважив один із членів комітету, коли право запроваджують на постійно, не варто намагатися встигнути за всіма стрибками думки в сучасній духовній моді. Як сумлінно доводилося працювати, найкраще видно з того, що за статистичними даними приблизно сімдесят чоловік зі ста, котрі нам на шкоду скоюють злочини, впевнені, що уникнуть наших правозахисних органів; само собою зрозуміло, що тим глибше слід замислитись про спійману чверть! Звичайно, відтоді в усьому цьому могли статися певні поліпшення, до того ж хибно було б справжню мету такого звіту вбачати у висміюванні крижаних узорів, що їх розум у головах мудрих правознавців доводить до пишного цвітіння, над чим утішалося вже багато людей з відлигою в голові; навпаки, мужня суворість, пихатість, моральне здоров’я, неприступність і інертність, тобто переважно властивості людської вдачі й великою мірою чесноти, яких ми, як то кажуть, ніколи, слід сподіватися, не втратимо, — ось що заважало вченим учасникам тих дискусій неупереджено послуговуватися силою свого інтелекту. З дівчинкою на ім’я людина вони поводилися так, як старі домашні вчителі — з довіреною їм підопічною, котрій, щоб домогтися успіхів, треба бути лише уважною й слухняною, і причиною цього було не що інше, як доберезневі[9] політичні емоції покоління, попереднього їхньому. Певна річ, психологічні знання цих юристів років на п’ятдесят відстали, але таке буває часто, коли клапоть власної освітньої ниви доводиться обробляти реманентом сусіда, і при зручній нагоді таке відставання навіть швидко надолужують; однак що відстає від своєї доби постійно, відстає, бо, крім того, ще й трохи хизується своєю постійністю, то це — серце людини, а надто людини глибокої. Розум ніколи не буває такий тверезий, твердий і мудрований, як тоді, коли має невеличку старечу сердечну слабість!
Саме вона зрештою й спричинила вибух пристрастей. Коли сутички досить-таки виснажили всіх учасників і стали на перешкоді подальшій роботі, почали частіше лунати голоси, пропонуючи укласти угоду, що мала б приблизно такий вигляд, який мають усі формули, коли непримиренну суперечність треба заліпити гарною фразою. Багато хто схильний був зійтися на тому відомому визначенні, згідно з яким осудними називають злочинців, здатних саме за своїми розумовими й моральними властивостями скоїти злочин; тобто в жодному разі не тих, хто таких властивостей не має, а це визначення екстраординарне, воно має ту перевагу, що завдає злочинцям дуже багато роботи й, мабуть, просто-таки дало б змогу поєднувати право на арештантську одіж із докторським званням. І тоді Ульріхів батько, усвідомлюючи небезпеку милосердя ювілейного року й визначення, округлого, мов яйце, яке він сприйняв за кинуту в нього ручну гранату, зважився на те, що він назвав своїм сенсаційним зверненням до соціальної школи. Соціальна концепція каже нам, що про злочинного «виродка» треба судити взагалі без моралізування, а лише з огляду на його шкідливість для людського суспільства. 3 цього випливає, що він має бути тим більшою мірою осудний, чим більшою мірою він шкідливий; а з цього, своєю чергою, із залізною логікою випливає, що, здавалося б, найбезневиннішим злочинцям, себто психічнохворим, котрі, з огляду на їхню природу, найменше піддаються виправленню покаранням, мають загрожувати найсуворіші покарання, принаймні суворіші, ніж злочинцям здоровим, щоб наслідків свого злочину й ті, й ті боялися однаково. Природно було б сподіватися, що тепер проти такої соціальної концепції в колеґи Швунґа жодних арґументів не знайдеться. Так воно, здається, й було, та саме через це він скористався засобами, які Ульріховому батькові дали безпосередній привід також зійти зі шляху юриспруденції, шляху, що його загрожувало занести піском нових безкінечних суперечок у комітеті, й звернутися до сина, щоб задля доброї справи тепер скористатися його зв’язками у високих і найвищих колах, до яких він сам-таки сина і ввів. Бо колеґа Швунґ навіть не спробував конструктивно що-небудь спростувати, натомість він пішов на те, що одразу злісно причепився до слова «соціальний» і в своїй новій публікації запідозрив свого опонента в «матеріалізмі» й прихильності до «пруського державного духу».