«Любий мій сину, — писав Ульріхів батько, — я, звісно, негайно вказав на романське, а отже, в жодному разі не пруське походження ідей соціальної школи правознавства, але це, мабуть, навряд чи допоможе після такого наклепницького доносу, який з диявольською ненавистю спекулює на тому враженні, для високих інстанцій неминуче відворотному, яке відразу викликає асоціацію з матеріалізмом та Прусією. Це вже не докори, від яких можна захиститись, а поширення такої зухвалої чутки, що у високих інстанціях навряд чи її перевірятимуть, і необхідність узагалі клопотатися такими речами може заподіяти невинній жертві таку саму образу, як і безсовісному викажчикові. І тепер ось я, хто все життя зневажав усілякі чорні ходи, змушений, отже, просити тебе.» У такому тоні лист і завершився.
112. Арнгайм прилучає свого батька Самуеля до
сонму богів і ухвалює рішення заволодіти
Ульріхом. Солиман хоче докладніше довідатися
про свого величного батька
Арнгайм покалатав дзвоником і звелів знайти Солимана. Арнгайм уже давно не відчував потреби розмовляти з хлопцем, і тепер той шибеник вештався десь у готелі.
Ульріхові заперечення нарешті-таки дійняли Арнгайма до живого.
Звичайно, Арнгайм завжди помічав, що Ульріх працює проти нього. Працював той самовіддано, діяв, як вода на вогонь, як сіль на цукор; він намагався позбавити Арнгайма впливу, майже цього не бажаючи. Арнгайм не мав сумніву, що Ульріх навіть зловживає довірою Діотими, щоб потай робити несхвальні чи глузливі зауваження на його адресу.
Арнгайм зізнався собі, що нічого такого з ним уже давно не траплялося. Звичний метод його успіхів перед цим виявився безсилим. Адже вплив великої й цілісної людини — це як вплив краси; він не терпить заперечення так само, як повітряна куля не терпить, щоб її свердлили, а статуя — щоб їй накидали на голову капелюха. Вродлива жінка, коли вона не подобається, стає огидною, а велика людина, коли на неї не звертають уваги, стає, може, й чимось більшим, але бути великою вона перестає. У цьому Арнгайм зізнався собі, щоправда, не цими словами, однак він подумав: «Я не терплю заперечень, бо завдяки їм процвітає лише розум, а тих, хто має лише розум, я зневажаю!»
Арнгайм гадав, що знешкодити як-небудь супротивника було б неважко. Але він хотів привернути Ульріха до себе, впливати на нього, виховувати його й викликати в нього захват. Щоб легше домогтися своєї мети, він переконав себе, що відчуває до Ульріха глибоку й суперечливу симпатію, хоч і не знав, чим її пояснити. З боку Ульріха йому нічого було боятись і нічого було від нього сподіватися; граф Ляйнсдорф і начальник відділу Туцці друзями Арнгаймові однаково не були, він про це знав, та й узагалі все посувалося хоч і трохи повільно, але так, як йому й хотілося. Протидія Ульріха під дією Арнгайма сходила нанівець, лишаючись немовби неземним протестом, і вистачало її, схоже, тільки на те, щоб трохи сковувати рішучість Діотими, цієї прекрасної жінки, й відтягувати її рішення. З осторогою збагнувши це, Арнгайм не стримався, щоб не всміхнутись. Сумно чи зловтішно? Різниця в таких випадках не має значення; на його думку, це справедливо, що розважлива критика й заперечення супротивника змушені працювати, самі про те не здогадуючись, на нього, Арнгайма; це — перемога серйознішої справи, одне з навдивовижу прозорих життєвих ускладнень, які розплутуються самі собою. Арнгайм відчував: це — петля долі, що пов’язувала його з молодшим від нього чоловіком і спонукала його, Арнгайма, йти на поступки, яких Ульріх не розумів. Бо той не реаґував на жодні улещання; він був, як дурень, байдужий до суспільних переваг і чи то не помітив, чи то не оцінив пропозицію дружити.