— Ти кілька разів бачив мого батька, — промовив Арнгайм і раптом спитав: — Чи ти його пам’ятаєш?
Солиман не придумав нічого кращого, як вибалушити очі, й Арнгайм замислено повів далі:
— Ти знаєш, мій батько книжок майже ніколи не читає. Як ти гадаєш, скільки йому років? — І, знов не чекаючи на відповідь, сказав сам: — Йому вже за сімдесят, а він і досі не цурається жодної справи, яка хоч трохи стосується нашої фірми!
Потім Арнгайм знов мовчки заходив туди-сюди по кімнаті. Він відчував нездоланну потребу розповідати про батька, хоч і не міг сказати всього, про що думав. Ніхто не знав краще від нього, що іноді справи не вдавались і його батькові; але ніхто б йому не повірив, що це так, бо той, хто зажив слави Наполеона, виграє й свої програні битви. Тим-то Арнгайм ніколи не мав іншої можливости зміцнити своє становище поруч із батьком, ніж та, яку він обрав: поставити дух, політику й суспільство на службу комерції. Старого Арнгайма, здавалося, також тішило те, що молодий Арнгайм так багато знав і вмів; та коли треба було вирішувати яке-небудь важливе питання, — а його багато днів вивчали й розглядали з боку виробничо — й фінансово-технічного, з ідейно — й економічно-політичного, — батько дякував, нерідко наказував робити протилежне тому, що йому пропонували, й на всі заперечення мав лише одну відповідь: безпорадно-вперту усмішку. Нерідко навіть директори з цього приводу похитували головою, але щоразу рано чи пізно виявлялося, що старий так чи так мав рацію. Виходило приблизно так, як коли б старий єґер або провідник у горах вислухав поради метеорологів, а тоді прислухався до передбачень власного ревматизму й зробив по-своєму; і в цьому не було, по суті, ніякого дива, бо в багатьох питаннях ревматизм і досі лишається порадником надійнішим, ніж наука, а крім того, важлива не тільки точність прогнозу, адже в житті однаково все завжди виходить інакше, ніж ти собі уявляв, головне — хитро й уперто пристосовуватися до його норовливости. Отож Арнгайм уже давно мав би, власне, збагнути, що старий практик знає й уміє багато чого такого, чого теоретично передбачити неможливо, й усе ж таки то був для Пауля доленосний день, коли він зробив відкриття: старий Самуель Арнгайм має інтуїцію.
— Чи ти знаєш, що таке інтуїція? — спитав Арнгайм, немовби виборсуючись із думок і намацуючи тінь виправдання своїй потребі розмовляти про це.
Солиман насторожено примружив очі, як робив щоразу, коли його допитували з приводу доручення, про яке він забув, і Арнгайм ще раз хутко виправився.
— Сьогодні я дуже знервований, — сказав він. — Ти про це, звісно, не можеш знати! Але послухай уважно, що я тобі зараз скажу: заробляючи гроші, ми не завжди опиняємось, як ти можеш собі уявити, в шляхетному становищі. Оці одвічні намагання все обрахувати, з усього здобути пожиток суперечать манері жити на широку ногу, яка склалася в часи, мабуть, щасливіші, ніж наш. З убивства примудрилися зробити аристократичну чесноту відваги, але я маю сумнів, чи пощастило б досягти чогось такого за допомогою обрахунків; у цій чесноті немає справжньої доброти, немає гідности, глибокої суті, гроші все обертають на поняття, вони до неприємного раціональні; коли я бачу їх, то щоразу на думку мені — не знаю, розумієш ти це чи ні, — мимоволі спадають пальці, які недовірливо обмацують ті гроші, і стільки того гаму й крику, стільки метикування, і що те, що те — все це мені однаково нестерпне.
Арнгайм змовк і знов поринув у самотність. Він пригадав своїх родичів, пригадав, як вони, коли він був маленький, гладили його по голові, примовляючи, яка славна в нього голівка. Така голівка, мовляв, добре рахуватиме. Він ненавидів, коли вони так міркували! У блискучих золотих монетах відбивався розум сім’ї, що вийшла на широку дорогу. Він зневажав би сам себе, якби соромився власної сім’ї; навпаки, саме у високих колах він по-шляхетному скромно нагадував про своє походження, хоч розуму своєї сім’ї боявся, так наче той розум, як манера надто галасливо розмовляти чи жваво жестикулювати, — то сімейна слабкість, що не дає йому піднестися на вершини людства.
Саме тут, очевидно, й брало початок коріння його шанобливого ставлення до ірраціонального. Аристократія була ірраціональна; це звучало майже як жарт із приводу не вельми глибокого аристократичного розуму, та Арнгайм знав, що мав на увазі. Йому досить було тільки згадати про те, що як юдей він не став офіцером запасу; але оскільки він був ще й Арнгайм і не міг претендувати й на скромне становище унтер-офіцера, то його просто відразу визнали непридатним до військової служби, і він ще й тепер, високо ставлячи порядність, відмовлявся вбачати в тому лише брак розумности. Цей спогад дав йому привід збагатити своє звернення до Солимана ще кількома фразами.