— Можливо, — повів Арнгайм далі від того місця, де спинився, бо був людиною методичною й не допускав відхилень від теми, хоч і відчував до цього відразу, — можливо, ба навіть імовірно, що аристократія не завжди означала саме те, що ми називаємо тепер аристократичним способом мислення. Щоб стягти землі, на яких згодом знать будувала свій аристократизм, вона мала докладати зусиль і думати про вигоду, либонь, не менше, ніж нинішній комерсант; а може, комерсант веде свої справи навіть чесніше. Але земля — це сила, розумієш? Я хочу сказати, ця сила була в клапті землі, в полюванні, у війні, у вірі в небеса й у землеробстві, одне слово, у фізичному житті тих людей, котрі менше ворушили мізками, ніж руками й ногами; у близькості до природи була сила, яка врешті зробила їх гідними, шляхетними, вільними від усього ницого.
Він замислився, чи не сказав, піддавшись своєму настрою, чого-небудь зайвого. Якщо Солиман не зрозумів сенсу того, що почув від господаря, то шанобливе ставлення хлопця до аристократії могло похитнутись. Але цієї хвилини сталося щось несподіване. Солиман, що вже якийсь час нетерпляче совався на стільці, раптом урвав господаря запитанням:
— Скажіть, а мій батько — цар? Арнгайм спантеличено звів на нього очі.
— Я про це нічого не знаю, — почасти суворо, почасти весело відповів нарешті він.
Та поки його погляд вивчав поважне, мало не розгніване Солиманове обличчя, ним опанувало ніби якесь розчулення. Йому подобалося, що цей хлопець усе сприймає серйозно. «Цьому маврові зовсім чуже почуття гумору, — подумав Арнгайм, — і в ньому, по суті, багато трагізму». Йому чомусь здалося, що брак почуття гумору можна порівняти з вагомістю й наповненістю життя. І він м’яким, повчальним тоном повів далі:
— Навряд чи твій батько — цар, вірогідніше, гадаю, він стояв не так високо, адже я знайшов тебе у трупі фокусників у приморському містечку.
— Скільки я коштував? — нетерпляче перебив господаря Солиман.
— Ох, любий мій, та хіба ж я й досі це пам’ятаю? У всякому разі, не багато, гадаю. Певна річ, не багато! Але чому ти сушиш усім цим голову? Ми народжуємось, щоб своє царство творити собі самим! На той рік я, мабуть, пошлю тебе на комерційні курси, а потім ти зміг би почати учнем в одній із наших контор. Від тебе самого залежатиме, звісно, чого ти доб’єшся, але я за тобою наглядатиму. А згодом ти міг би, скажімо, представляти наші інтереси там, де з кольоровими вже трохи рахуються; звичайно, діяти тут потрібно дуже обережно, але те, що ти — чорношкірий, усе ж таки могло б обернутися для тебе неабиякою перевагою. А яку користь дали тобі роки, проведені під моїм безпосереднім наглядом, ти повною мірою збагнеш, аж коли розпочнеш самостійну діяльність; та одне можу сказати тобі вже тепер: ти належиш до раси, яка ще зберегла щось від шляхетности природи. У середньовічних рицарських леґендах чорні царі завжди відігравали почесну роль. Якщо ти плекатимеш у собі риси духовної шляхетности, гідність, доброту, щирість, мужність не кривити душею й ще більшу мужність не давати волі нетерпимості, ревнощам, заздрощам і дрібній нервовій неприязні, притаманним нині більшості людей, якщо тобі пощастить цього домогтися, ти запевне успішно посуватимешся на шляху комерції, бо наше завдання — давати світу не лише товари, а й кращу форму життя.
Так довірчо Арнгайм не розмовляв із Солиманом уже давно, тому відчував, що якби його почув хтось чужий, то він мав би в очах того чужого смішний вигляд; але поряд нікого не було, до того ж усе, що він казав, приховувало глибші асоціації, яких він не виказував. Наприклад, те, що він говорив про аристократичний спосіб мислення й становлення аристократії, відразу повертало, якщо поглянути глибше, в різко протилежний бік від його слів. Там у нього напрошувалася думка, що, відколи й світ стоїть, нічого ще не поставало тільки з духовної чистоти й добрих помислів, а все — лише з підлоти, яка з часом сточує собі роги, тож урешті саме з неї й виходять оті великі й чисті помисли! «Цілком очевидно, — міркував він, — що становлення аристократичних династій, так само як і перетворення сміттєзбирального підприємства на світовий концерн, грунтується аж ніяк не лише на стосунках, вочевидь пов’язаних із поглибленою гуманністю, а проте одні стосунки породили срібну культуру вісімнадцятого сторіччя, а інші — Арнгайма». Таким чином життя недвозначно ставило перед ним завдання, яке, на його думку, найточніше можна було висловити у глибоко суперечливому запитанні: до якої міри може й має дійти підлота, щоб сягнути величі помислів?… А тим часом у ще одному пласті його думки час від часу чіплялися, однак, за слова, які він сказав Солиманові про інтуїцію й раціоналізм, і Арнгайм раптом дуже виразно згадав, як уперше заявив батькові, що той залагоджує свої справи за допомогою інтуїції. Посилались на інтуїцію тоді зазвичай усі, хто свої дії не міг як слід виправдати розумом; це відігравало приблизно таку саму роль, яку тепер відіграє здатність до високих темпів. Усе, що хто-небудь робив не так або, коли казати відверто, що не вдавалося до кінця, пояснювали тим, нібито це створено для інтуїції чи завдяки їй, і до інтуїції вдавалися, і коли варили обід, і коли писали книжки; але старий Арнгайм про це нічого не знав і, зацікавлений словами сина, вражено звів на того очі. Для Пауля це була мить великого тріумфу. «Щоб заробляти гроші, — сказав він, — нам доводиться думати не завжди шляхетно. Тим часом цілком імовірно, що наступний історичний поворот покличе нас, великих комерсантів, узяти на себе керівництво масами, а ми навіть не знаємо, чи будемо духовно до цього готові! Та якщо у світі і є щось таке, що дасть мені для цього мужність, то це — ти, бо ти наділений прозірливістю й волею, а їх за великих давніх часів мали царі й пророки, яких вів ще сам Бог. Як ти берешся за справу — це таємниця, і я сказав би так: усі таємниці, що не піддаються обрахунку, — того самого штибу, хай то буде таємниця мужности, таємниця відкриття чи таємниця зірок!» Образливо чітко постала тепер у пам’яті Пауля та картина, коли вже після перших його фраз погляд старого Арнгайма, зведений доти на нього, знов занурився в газету, звідки так уже й не підводився, хоч син і далі говорив про справи й інтуїцію. Такими взаємини між батьком і сином лишалися завжди, і в третьому пласті думок, неначе на полотні тих картин пам’яті, Арнгайм усвідомлював це й тепер. У глибшій, ніж у себе, батьківській діловій обдарованості, яка постійно його пригнічувала, він бачив немовби велетенську силу, для сина, з натурою складнішою, недосяжну, й тому намагався усунути цей взірець зі сфери своїх марних зусиль, водночас добуваючи собі грамоту про аристократичне походження. Ці подвійні хитрощі приносили йому виграш. Гроші оберталися на надособисту, міфічну силу, порівняння з якою гідні лише сили одвічні, й він прилучив батька до сонму богів — точнісінько так, як це робили в давнину воїни, яким їхній міфічний предок, попри священний трепет перед ним, порівняно з ними самими здавався, мабуть, усе ж таки трохи примітивним. Але в четвертому пласті він нічого не знав про усмішку, що зависла над тим третім, і ще раз до кінця серйозно продумував ту самісіньку думку, розмірковуючи про роль, яку сподівався ще зіграти на землі. Ці пласти мислення не треба, звісно, сприймати буквально, так ніби вони розташовані один над одним, як ото різні глибини чи ґрунтові пласти, це — всього-на-всього спосіб вираження порухів думки, що проникають з різних боків під впливом різких суперечностей у почуттях. Адже Арнгайм усе життя відчував і майже хворобливу відразу до іронії й дотепности, і випливала та відраза великою мірою, мабуть, зі спадкової схильности до обох. Цю схильність він притлумлював, тому що вбачав у ній втілення неаристократизму й вульґарного інтелектуалізму, та саме тепер, коли почуття його були вищою мірою аристократичні й просто-таки ворожі інтелекту, вона давалася взнаки у ставленні до Діотими, й коли почуття в нього немовби зводилися навшпиньки, його часто зваблювала підступна можливість утекти від своїх високих душевних поривань, скориставшись одним із тих влучних дотепів про кохання, які йому нерідко випадало чути з вуст своїх підлеглих чи взагалі грубих людей. І Арнгайм, виринаючи крізь усі ці пласти на поверхню, раптом вражено побачив перед собою насуплено-уважне Солиманове обличчя, схоже на чорну боксерську грушу, на яку звалилася незбагненна життєва мудрість. «У яке ж смішне становище я себе ставлю!» — подумав Арнгайм.