Выбрать главу

Тіло Солимана, коли його господар завершив цю розмову-монолог, здавалося, спало з розплющеними очима; тепер очі ожили, але тіло на стільці ворушитись не хотіло, так ніби ще очікуючи, що його розбудить якесь слово. Арнгайм це помітив і в погляді чорношкірого прочитав спрагле бажання докладніше почути, внаслідок яких інтриг царський син обертається на слугу. Цей погляд, що немовби випустив кігті, змусив його ту ж мить пригадати отого хлопця, що працював у нього помічником садівничого й обікрав його колекції; і Арнгайм, зітхнувши, сказав собі, що йому, мабуть, завжди бракуватиме звичайного інстинкту до надбання. Йому раптом здалося, що саме цим браком інстинкту до надбання можна стисло пояснити його поведінку у взаєминах з Діотимою. Нестерпно схвильований, він відчув, що тепер, на вершині життя, від усього, чого він торкався, його відділяла якась холодна тінь. Це була не проста думка для людини, з вуст якої щойно пролунало правило, що міркувати треба задля того, щоб діяти, і яка завжди прагнула опановувати все велике й лишати печать власного значення на всьому малому. Але тінь поміж ним і об’єктами його жадань лягала всупереч його волі, якої йому ніколи не бракувало, і на свій подив Арнгайм із певністю вирішив, що тінь ця пов’язана з тим ніжним, мов світло, трепетом, який повивав його юність і який саме через хибне поводження з ним обернувся на тонесенький шар криги. Ось тільки на запитання, чому ця крига не танула навіть від несьогосвітнього серця Діотими, відповіді він не знав; але цієї миті, мов прикрий біль, що тільки й чекав на подразнення, Арнгайм знову згадав про Ульріха. Він раптом усвідомив, що на житті цього чоловіка лежала та сама тінь, що й на його житті, але викликала вона там інші наслідки! Пристрасть чоловіка, в якого викликає ревнощі і якого дратує саме існування іншого чоловіка, рідко ставлять на слушне, належне їй за її глибиною місце серед решти людських пристрастей, і усвідомлення того, що його безпорадний гнів на Ульріха, якщо дивитися в корінь, нагадує неприязну зустріч двох братів, які не впізнали один одного, було почуттям дуже гострим і воднораз цілющим. Арнгайм зацікавлено розглядав натури їх обох у цьому порівнянні. Грубий інстинкт до надбання, прагнення дістати від життя якомога більше переваг були чужі Ульріхові ще більшою мірою, ніж йому самому, а високого інстинкту до надбання, бажання осягти всю гідність і всю важливість буття бракувало Ульріхові так, що просто злість брала. Цей чоловік не відчував потреби зробити життя вагомим і значущим. Його діловий ентузіазм, заперечити який не можна було, не прагнув чим-небудь заволодіти; Арнгаймові це нагадало б навіть його службовців, якби Ульріхів альтруїзм від їхнього альтруїзму у ставленні до роботи не відрізнявся якоюсь надзвичайною гордовитістю. Скоріше Ульріха можна було назвати одержимим, який не хоче нічого мати. Напрошувалася навіть думка про борця, що добровільно прирікає себе на бідність. Можна було, здається, вести мову й про людину до самісіньких кісток «теоретичну»; але це теж не так, бо під визначення «теоретик» він, власне, не підпадав узагалі. Цієї хвилини Арнгайм пригадав, як одного разу недвозначно заявив був Ульріхові, що його здатність мислити відстає, мовляв, від його здатности практично діяти. Але якщо на цього чоловіка поглянути з боку практичного, то він виявиться абсолютно неможливим. Так Арнгаймові думки, як було вже не раз, блукали то сям, то там, але, попри сумніви в самому собі, які обступали його цього дня, він не міг визнати Ульріхову перевагу в якому-небудь окремому питанні й дійшов висновку: вирішальна відмінність між ними полягає найімовірніше в тому, що Ульріхові чогось бракує. І все ж таки загалом було в цьому чоловікові щось незмарноване й вільне, і Арнгайм, повагавшись, нерішуче зізнався собі, що це нагадує йому просто-таки «таємницю цілого», яку сам він мав, але наявність якої в нього ставив під сумнів Ульріх. А то як же можна було б, якби йшлося лише про щось доступне міркам розуму, перейнятися, дивлячись на такого далекого від дійсности чоловіка, тим самим моторошним почуттям «дотепности», якого Арнгайм навчився боятись, коли воно зринало у зв’язку з таким аж надто глибоким знавцем дійсности, як його батько! «Виходить, цьому чоловікові чогось бракує загалом!» — подумав Арнгайм, але, так наче то був лише другий бік цієї впевнености, на думку йому майже відразу й цілком незалежно від його волі спало: «Цей чоловік має душу!»