Цей чоловік мав іще незмарновану душу. На цю думку Арнгайм наштовхнувся інтуїтивно, тож із певністю й сам не сказав би, що мав на увазі; але якось воно виходило так, що кожна людина, як він знав, з плином часу розчиняє свою душу в розумі, моралі й великих ідеях, і цей процес незворотний; а в його товариша й ворога цей процес не завершився, лишилося щось наділене двозначною чарівністю, і визначити її з точністю не можна було, але вона виявлялася в тому, що це «щось» незвичайним чином поєднувалося з елементами зі сфери всього бездушного, раціонального й механічного, і зарахувати їх до культурних надбань у жодному разі було неможливо. Поки Арнгайм усе це обмірковував, відразу пристосовуючи до стилю своїх філософських праць, він, звичайно, не мав жодної хвилини, щоб визнати що-небудь із цього за Ульріхову заслугу, нехай навіть єдину його заслугу, таке глибоке він мав враження, що зробив відкриття; це ж бо він, Арнгайм, створив ці уявлення, і він здавався собі великим маестро, що відкривав у ще не сформованому голосі блискучі можливості. Думки його остудило лише обличчя Солимана, який вочевидь уже давно не зводив з нього погляду й тепер вирішив, що пора розпитувати далі. Від усвідомлення, що не кожному судилося робити відкриття за допомогою такого мовчазного малого напівдикуна, Арнгайма ще дужче окрилило щасливе відчуття; ще б пак, адже він — єдиний, хто знає таємницю свого ворога, хоч тут ще багато чого було незрозумілого й щодо майбутніх наслідків непевного. Його сповнювала любов лихваря до своєї жертви, в яку той уклав капітал. І, можливо, саме вигляд Солимана раптом підштовхнув Арнгайма до наміру привернути до себе цього хлопця, який видався йому новим утіленням його власної історії, привернути до себе за всяку ціну, навіть якщо для цього доведеться його всиновити! Арнгайм усміхнувся з приводу цього передчасного підкріплення наміру, форма якого спочатку ще мала визріти, й, хоч обличчя Солимана здригалося від трагічного прагнення що-небудь довідатись, не дав промовити йому жодного слова, ту ж мить звелівши: