Ульріх поцікавився чому.
— Великі раси, — відповів Ганс, — створили собі власний міф уже на самому початку своєї історії. А чи існує міф австрійський? — своєю чергою спитав Ганс. — Автохтонна австрійська релігія? Австрійський епос? Тут не виникла ні католицька, ні євангельська віра; книгодрукування й традиції живопису прийшли з Німеччини; династію підтримували Швейцарія, Іспанія й Люксембурґ, техніку поставляли Англія і Німеччина, найкращі міста — Відень, Прагу, Зальцбурґ — побудували італійці й німці; військову справу організовано за наполеонівським зразком. Така держава не повинна мати жодних власних починань; її порятунок лише в одному — в аншлюсі до Німеччини.
— Ну ось, тепер ви знаєте про нас, мабуть, усе, що хотіли знати, — завершив по хвилі Ганс.
Ґерда не знала — пишатись їй хлопцем чи соромитися за нього. Її потяг до Ульріха останнім часом знову ожив, хоча цілком зрозуміле людське бажання відігравати певну роль самій її молодший приятель вдовольняв багато краще. Дивно, але цю юну дівчину бентежили два протилежні потяги — лишитися старою дівкою й віддатися Ульріхові. Цей другий потяг був природним наслідком кохання, з яким вона жила вже багато років, — щоправда, кохання, яке не спалахувало полум’ям, а несміливо в ній жевріло; і почуття її нагадували почуття, властиві коханню до негідної людини, коли скривджену душу мучить нікчемний потяг до фізичної покори. Дивну суперечність цьому, а може, все ж таки простий і природний наслідок цього, як туга за спокоєм, становило передчуття, що вона ніколи не вийде заміж і всі її мрії завершаться самотнім, спокійним і діяльним життям. Це бажання породили не переконання, бо якоїсь певної думки щодо себе самої Ґерда не мала; скоріше то був здогад, що осяває наше тіло іноді багато раніше, ніж наш розум. З цим був пов’язаний і той вплив, який мав на неї Ганс. Це був непоказний юнак, кістлявий, але й не високий і не кремезний, він витирав руки об чуб чи одежу й не проминав нагоди поглянути на себе у кругленьке кишенькове дзеркальце в залізній оправі, бо йому постійно не давав спокою який-небудь гноячок на недоглянутій шкірі його обличчі. Але саме такими уявляла собі Ґерда перших римських християн, які, незважаючи на гоніння, збиралися в підземних катакомбах; от лишень кишенькового дзеркальця в них, певно, не було. «Саме такими» означало, однак, не подібність у всіх деталях, а радше загальне, глибинне відчуття жаху, пов’язане в неї з уявленням про християнство; викупані й напомаджені погани завжди подобалися їй дужче, але бути заодно з християнами означало жертву, яку належало принести власному норову. Отож високі вимоги Ґерді трохи відгонили огидною затхлістю, а ця дуже пасувала до містичних поглядів, сферу яких їй відкрив Ганс.
Про ці настрої Ульріх знав дуже добре. Можливо, треба дякувати спіритизму за те, що своїми смішними повідомленнями з потойбічного світу, які нагадують дух померлих кухарок, він задовольняє грубу метафізичну потребу черпати ложками якщо не Бога, то принаймні духів — поживу, що крижаним холодом опускається в темряві горлянки до людського нутра. За давніших часів ця потреба особисто контактувати з Богом чи його побратимами, що відбувалося нібито в стані екстазу, все ж таки давала — хоч оформляли її тонко й досить химерно — суміш грубої земної поведінки з відчуваннями вкрай незвичайного й непевного стану уявлень і передчуттів. Метафізичним елементом була занурена в цей стан фізична основа, віддзеркалення земних бажань, бо люди вірили, що бачать у ньому те, стосовно чого сучасні їм уявлення спонукали їх палко сподіватися це побачити. Але з часом зазнають змін і стають сумнівними саме уявлення інтелекту; якби нині кому-небудь спало на думку сказати, що з ним розмовляв Бог, боляче схопивши його за чуба й піднявши до себе або не зовсім зрозумілим, однак досить солодким способом проникнувши йому в серце, то цим чітко окресленим уявленням, у які оповідач убирає свої почування і враження, не повірив би ніхто, а тим більше, звичайно, офіційні слуги Божі, бо їх, дітей доби здорового глузду, проймає цілком природний страх, що їх викриють екзальтовані й істеричні прихильники. Внаслідок цього почування і враження, досить поширені й очевидні в середні віки і в добу поганської античности, доводиться вважати химерами й хворобливими явищами або припускати, що в них є щось таке, що не залежить від міфічного зв’язку, в який доти це завжди ставили, — чисте ядро почувань і вражень, яке б мало бути вірогідним, навіть якщо його розглядати, спираючись на суворі емпіричні засади, і тому, само собою зрозуміло, становило б надзвичайну важливу проблему задовго до того, як на порядку денному постане ще одне питання: які належить зробити з цього висновки щодо нашого ставлення до потойбічного світу. І поки вірі, вибудуваній за теологічним розумом, доводиться повсюди вести запеклу боротьбу проти сумнівів і заперечень розуму нині панівного, насправді оголене, очищене від усіх традиційних поняттєвих оболонок віри, звільнене від усіх релігійних уявлень, глибинне відчуття містичної пов’язаности, яке навряд чи можна назвати суто релігійним, — це відчуття, схоже, неймовірно поширилося, й саме воно становить душу того розмаїтого ірраціонального руху, який, мов засліплений денним світлом нічний птах, неприкаяно поневіряється нашим часом.