Тому Ґерда, опановуючи цю філософію, навіть відчувала вагання між невиразним педагогічним потягом до виховання людей майбутнього й безпосереднім войовничим використанням її проти батька й матері. Ганс Зеп, навпаки, підходив до справи багато принциповіше й проголосив гасло: «Ми всі маємо бути дітьми!» Те, що він так уперто наполягав на бойовій позиції дитини, можна було пояснити, мабуть, його раннім прагненням до самостійности, але головна причина полягала в тому, що мова молодіжного руху, який тоді розгорнувся, була перша мова, котра надала слово його душі і, як те й має робити справжня мова, повела його від слова до слова й кожним новим словом казала більше, ніж ми, власне, знаємо. Отож і фраза про те, що всі ми маємо бути дітьми, також розвивала найважливіші положення. Бо дитині, щоб стати батьком чи матір’ю, не потрібно спотворювати свою суть чи зраджувати її; йде вона на це лише задля того, щоб стати «громадянином», рабом світу, зв’язаним і «націленим на мету». Отож саме громадянство робить людей старішими, й дитина чинить опір перетворенню себе на громадянина, завдяки чому у двадцять один рік поводитися по-дитячому стає багато легше: адже ця боротьба триває від народження до сивої старости й завершується аж тоді, коли світ кохання руйнує світ громадянства. Це був, сказати б, найвищий ступінь учення Ганса Зепа, і про все це Ульріх згодом довідався від Ґерди.
Це він виявив зв’язок між тим, що ті хлопці й дівчата називали своїм коханням, або ще, іншими словами, дружнім єднанням, і наслідками якогось дивного, дико-релігійного, неміфологічно-міфічного стану чи все ж таки, можливо, просто лише стану закоханости, який зачіпав його за живе, хоч вони про це й не здогадувались, бо він обмежувався тільки насмішками над слідами цього стану в них самих. Отак і тепер Ульріх вступив у дискусію з Гансом і навпрямки поцікавився, чому той не хоче спробувати скористатися паралельною акцією для того, щоб посприяти «дружньому єднанню остаточно позбавлених власного «я».
— Бо так не можна! — відповів Ганс.
Із цього між ними виникла розмова, яка на чужу людину справила б, мабуть, дивне враження, тому що вельми нагадувала бесіду на жарґоні злочинців, хоча жарґон цих двох був не що інше, як мішана мова світської й релігійної закоханости. Тож краще буде переказати зміст їхньої розмови, ніж наводити її дослівно. Фразу «дружнє єднання остаточно позбавлених власного «я» придумав Ганс, хоч вона й досить зрозуміла, бо що більшою мірою позбувається себе людина, то світлішим і виразнішим стає все, що її в світі оточує, то легшою вона робиться, то піднесенішою почувається, й такий стан знайомий, либонь, кожному; не треба тільки плутати цей стан із радощами, веселощами, безтурботністю тощо, бо це — лише його замінники для нижчого, коли взагалі не для ницого вжитку. А справжній стан, можливо, взагалі слід було б називати не піднесенням, а станом без панцера. («Без панцера власного «я», — пояснив Ганс.) Людину оточують, казав він, два різні фортечні вали. Один із них вона щоразу долає вже тоді, коли робить що-небудь добре й некорисливе; але це — лише менший вал. Більший полягає у відданості собі навіть найбільш позбавленої себе людини; це просто-таки первородний гріх; будь-яке чуттєве враження, будь-яке почуття, навіть почуття самовіддачі в нашому виконанні означає, що ми більше беремо, ніж даємо, і цього просякнутого самолюбством панцера навряд чи можна якось позбутися. Ганс заходився наводити приклади. Так, знання, скажімо, — це ніщо інше, як привласнення чужої речі; її убивають, роздирають на шматки й пожирають, як тварину. Поняття — це щось убите й нерухомо заклякле. Переконання — це застиглі зв’язки, які не піддаються змінам. Дослідження — те саме, що констатація, визначення. Людська вдача — це інертність, небажання змінюватись. Знати людину — це коли вона тебе вже не хвилює. Зазирнути — просто поглянути. Істина — успішна спроба міркувати доцільно й жорстоко. У всіх цих взаємозв’язках бачимо вбивство, крижаний холод, потяг до власности й закляклости, суміш самолюбства й доцільної, боягузливої, підступної, нещирої самопозбулости!
— І навіть саме кохання — хіба воно було коли-небудь чимось іншим, ніж бажанням володіти або віддаватися, розраховуючи на володіння?! — спитав Ганс, хоч знав лише невинну Ґерду.