Ґерда пожвавішала й спитала, як він це собі уявляє.
Ульріх відповів, що Ганс, хоч іноді той умисне висловлювався й аж надто барвисто, весь час вів мову всього-на-всього про кохання, — про кохання святих, про кохання анахоретів, про кохання, яке виходить із берегів бажань і яке завжди змальовували таким собі розкладом, занепадом, ба навіть зіпсутістю всіх світських стосунків, кохання, що, в кожному разі, означає не просто почуття, а переміни у сприйнятті й мисленні.
Ґерда поглянула на нього так, немовби хотіла переконатися, чи він, знаючи куди більше, ніж вона, зазнав цього коли-небудь і сам, або чи від цього потай коханого чоловіка, коли він, не бажаючи нічого помічати, сидів тут поруч із нею, йшли ті дивні струми, що поєднують двох створінь, роз’єднаних власними тілами.
Ульріх цю перевірку зрозумів. Він мав таке враження, немовби спілкується чужою мовою і може вільно говорити нею й далі, але лише зовні, тому що слова не пустили в ньому коріння.
— У такому стані, — промовив він, — коли виходиш за межі, поставлені поведінці загалом, усвідомлюєш усе, бо душа сприймає тільки те, що її стосується; певною мірою вона вже наперед знає все, про що довідається. Закохані не можуть сказати одне одному нічого нового; пізнання для них узагалі не існує. Адже закоханий не дізнається про людину, яку кохає, нічого, крім того, що вона в якийсь незбагненний спосіб спонукає його до внутрішньої діяльности. А пізнати людину, котру він не кохає, для нього означає ввести її до сфери кохання, як ото, буває, мертву стіну чи вал осяває сонячне світло. А пізнати неживу річ — це не вивідати всі її властивості одну по одній, ні, це означає, що спадає покривало чи стирається межа, котрі не належать світові, що піддається сприйняттю. Неживе, бувши невідомим, але сповненим довіри, також приєднується до товариського союзу закоханих. Природа й своєрідний дух закоханих зазирають одне одному в очі; це два напрями тієї самої дії, це течія у двох напрямках і горіння з двох кінців. І пізнати людину чи річ безвідносно до себе в такому разі взагалі неможливо; адже, довідуючись що-небудь про яку-небудь річ, ти в неї щось відбираєш, форму свою вона зберігає, але всередині немовби розсипається на попіл, з неї щось виходить, випаровується, й зостається лише її мумія. Тим-то для закоханих і немає істини; вона стала б глухим кутом, кінцем, смертю думки, яка, поки жива, нагадує сповнений живого подиху окрайок полум’я, де світло й морок припадають грудьми до грудей. Хіба може осяятись що-небудь окреме, коли світиться все?! Навіщо милостиня певности й однозначности, коли довкола вдосталь усього? І хіба можна жадати ще чого-небудь для себе одного, нехай навіть самого коханого чи кохану, коли ти пізнав, що закохані вже не належать самі собі, а мусять дарувати себе всьому, що їм, цій чотириокій сув’язі, трапиться?
Користуватися цією мовою, коли її опануєш, дуже легко. Ідеш, неначе зі свічкою в руці, і її ніжний пломінь падає то на один, то на інший життєвий вузол, і в усіх у них такий вигляд, немовби в звичайному своєму вияві, при надійному буденному світлі, вони були тільки грубими непорозуміннями. Якою недоречною видасться, скажімо, міна дієслова «мати» відразу, щойно її пов’яжеш із закоханими! Та хіба є що-небудь вишуканіше, ніж бажання мати переконання? Чи повагу збоку рідних дітей? Чи думки? Чи самого себе? Ця груба міна, ошкір незграбного звіра перед стрибком, звіра, готового всім своїм тілом підім’яти під себе здобич, — такий, хоч і з цілковитим правом, головний вираз нутра капіталізму, й у цьому виразі проглядає зв’язок між тими, хто володіє буржуазним життям, і тими, хто володіє знаннями й майстерністю, тими, на кого це життя обернуло своїх мислителів і митців, лишивши десь на узбіччі, мов двійко покинутих дітей, аскетизм і кохання. І хіба ці двійко дітей, коли вони стоять отак удвох, не справляють враження неприкаяних, позбавлених будь-якої мети — на відміну від сповненого цілей і намірів життя? Але слова «ціль» і «намір» — з лексикону стрільців. Чи не означають слова «не мати цілі й наміру» за своїм первісним змістом того самого, що «не бути вбивцею»? Виходить, досить лише піти слідами мови — затертими, однак зрадницькими слідами! — щоб побачити, як грубо змінене значення повсюди пропхалося на місце обережніших, цілком утрачених стосунків? Це — неначе отой взаємозв’язок, який скрізь відчуваєш, але ніде не можеш схопити; Ульріх не схотів розмовляти про це далі, але й Гансові не можна було дорікати за переконання, що коли потягти десь за одну ниточку, то вивернеться вся тканина, ось тільки чуття, яке підказало б, де та ниточка, втрачено. Ганс уже вкотре урвав і доповнив Ульріха: