— Якщо ви спробуєте розглянути ці почування і враження як дослідник, то побачите в них те саме, що побачив би й банківський службовець! Будь-які емпіричні пояснення лише здаються поясненнями й не виводять із кола нижчих знань, що їх сприймають чуття. Ваше прагнення до знань воліло б звести світ усього-на-всього до механічного байдикування так званих сил природи!
Отакі були його зауваження, репліки. Ганс то грубіянив, то гарячкував. Він відчував, що викладає свої погляди погано, й провину за це складав на присутність цього чужого чоловіка, який не давав йому лишитися вдвох із Ґердою, бо віч-на-віч з нею ці самі слова лунали б зовсім інакше, вони здіймалися б угору, мов блискотливі бризки водограю, мов кружляння соколів, він це знав і відчував, що нині в нього, по суті, великий день. Водночас він дуже дивувався й лютував, слухаючи, як легко й докладно Ульріх говорить замість нього. Насправді Ульріх говорив зовсім не як неупереджений дослідник, він казав багато більше того, що хотів сказати у відповідь, хоч і не мав такого враження, нібито казав щось таке, у що не вірив сам. Притлумлена злість на це його окрилювала. Щоб так промовляти, потрібно бути в навдивовижу піднесеному, навіть трохи гарячковому настрої, а Ульріх мав настрій середній між таким і тим, що його викликав у нього вигляд Ганса з його скуйовдженим масним чубом, погано доглянутою шкірою, огидними настирливими рухами, з його потоком слів, у піні якого прозирало все ж таки щось заповітне — немовби здерта із серця шкіра; та якщо казати точніше, то Ульріх усе своє життя перебував поміж двома такими враженнями від цієї матерії і, скільки себе й пам’ятає, міг розмовляти про неї так само вільно, як розмовляв цього дня, й наполовину вірити в це, однак він ніколи не виходив за межі легкої жартівливости, бо не вірив у сенс тієї матерії, й тепер також був однаковою мірою і задоволений, і незадоволений цієї розмовою.
Але Ґерда не звертала уваги на глузливі зауваження, які він через це, мов пародист, час від часу вкидав; вона просто не могла позбутися враження, що нарешті він розкрився. Дівчина поглядала на нього майже з острахом. «Він багато м’якіший, ніж сам у цьому зізнається», — міркувала вона, поки він говорив, і відчуття, подібне до того, якого вона зазнала б, якби немовля шукало її грудь, робило її беззахисною. Ульріх перехопив її погляд. Він знав майже про все, що відбувалося між нею й Гансом, бо вона була цим налякана й відчувала потребу скинути тягар з душі бодай натяками, які Ульріх легко міг би доповнити сам. В оволодінні одне одним, що до нього юні закохані звичайно прагнуть як до мети, вони бачили початок духовного капіталізму, їм огидного, й гадали, нібито зневажають фізичну пристрасть, хоча зневажали й здоровий глузд, бо цей буржуазний ідеал викликав у них підозру. Так вони виявилися нефізично чи напівфізично поглиненими одне одним; обоє намагалися одне одного, як вони це називали, «схвалити» й відчували те трепетно-ніжне єднання душ, яке народжується, коли двоє споглядають одне одного, поринаючи в невидимі хвилі, які грають у голові й грудях другого, й тієї миті, коли обоє усвідомлюють, що розуміють одне одного, на них сходить відчуття, що кожне носить у собі другого й становить з ним одне ціле. Проте в години, не такі урочі, вони вдовольнялися й тим, що просто захоплювались одне одним; тоді вони лише нагадували одне одному про знамениті картинки й сцени, а коли цілувались, дивувалися тому, що — коли скористатись одним гордим висловом — на них з небес дивляться тисячоліття. Бо вони цілували одне одного; грубі почуття внутрішнього «я», що закохано корчилося в тілі, вони хоч і оголошували такими самими ницими, як корчі шлункові, але їхні тіла не надто переймалися переконаннями власних душ і притискались одне до одного на власну відповідальність. Після цього обоє щоразу бували геть розгублені. Їхня тендітна філософія була безсила проти усвідомлення того, що поблизу нікого нема, проти сутіні кімнат, проти бурхливого наростання притягальної сили тіл, що ніжно пригортались одне до одного, і Ґерду, надто її — як дівчина вона була старша з них двох — жадання цілком злитися в обіймах охоплювало з такою простодушною гостротою, яку відчуває, либонь, дерево, коли навесні щось не дає йому цвісти. Після таких половинчастих обіймів, прісних, як дитячі поцілунки, й розкутих, як пестощі літніх людей, обоє щоразу почувалися пригнічено. Гансові змиритися було легше, бо він дивився на це, коли все минало, як на випробування переконань. «Нам не судилося володіти, — повчав він, — ми — мандрівці, що долають сходину по сходині»; а коли помічав, як Ґерда від незадоволености вся тремтить, то, не вагаючись, вбачав у цьому слабкість, якщо взагалі не сліди негерманського походження; сам він поставав у власних очах богоугодним Адамом, колишнє ребро якого знов має позбавити віри його чоловіче серце. У такі хвилини Ґерда його зневажала. І, мабуть, саме тому, принаймні колись, скільки мога розповідала про це Ульріхові. Дівчина здогадувалася, що чоловік зробив би більше й менше, ніж Ганс, який, скривдивши її, ховав, мов хлопчик, своє залите слізьми обличчям поміж її колін; і вона, пишаючись цими своїми почуваннями і враженнями й водночас відчуваючи, як вони їй набридли, ділилася ними з Ульріхом, боязко сподіваючись, що своїми словами цю нестерпну красу той нарешті зруйнує.