Аж таких намірів Бонадея не мала, проте свідомість її була не менш далека від реальности, коли вона нарешті натисла на кнопку дзвінка й переступила поріг. Маленька Рахель непомітно підійшла до Ульріха й доповіла, що в передпокої його хтось хоче бачити; дівчинка не сказала, однак, що той «хтось» — незнайома жінка під низько опущеним серпанком, і Бонадея відкинула його з обличчя аж тоді, коли покоївка причинила за Ульріхом двері вітальні. Цієї миті Бонадея була твердо переконана, що доля Моосбруґера вже не терпить жодних зволікань, і зустріла Ульріха не як змучена ревнощами коханка, а захекавшись, мов марафонець. Пояснюючи мету свого приходу, вона, не довго думаючи, збрехала, буцімто напередодні чоловік сказав їй, що скоро Моосбруґера вже не можна буде врятувати нічим.
— Ніщо не викликає в мене такої огиди, — завершила вона, — як оцей мерзенний різновид убивць; і все ж я ризикнула прийти сюди й видатись непроханою гостею, бо ти маєш негайно повернутися до господині дому та її найвпливовіших гостей і розповісти про свою справу, якщо взагалі хочеш іще чого-небудь домогтися!
Вона не знала, на що сподівалася. На те, що Ульріх розчулено подякує, що він покличе Діотиму, що та запросить її й Ульріха до якої-небудь окремої кімнати? Що Діотима, можливо, вже на гомін голосів вийде до передпокою, і вона, Бонадея, дасть їй зрозуміти, що не така вже вона, Бонадея, зовсім обмежена й темна, щоб не бути гідною шляхетних почуттів Ульріха! Очі її блищали вологою, руки тремтіли. Розмовляла вона голосно. Ульріх був дуже спантеличений і раз у раз усміхався, розпачливо намагаючись її заспокоїти й виграти час, щоб обміркувати, як її переконати якомога скоріше звідси піти. Становище було складне, й усе це скінчилося б, мабуть, істеричними криками й риданнями Бонадеї, якби не допомогла Рахель. Увесь цей час маленька покоївка з блискучими, широко розплющеними очима стояла неподалік збоку. Коли незнайома вродлива жінка, тремтячи всім тілом, стривожено попросила покликати Ульріха, дівчина одразу здогадалася: йдеться про щось незвичайне, романтичне. Вона чула майже всю їхню розмову, і прізвище «Моосбруґер» своїми складами вдарило їй у вуха, мов пострілами. Її увагу прикували горе, туга і ревнощі, які виразно відлунювали в жінчиному голосі, хоч вона тих почуттів і не розуміла. Дівчина здогадалася, що ця жінка — Ульріхова коханка, й ту ж мить закохалася в нього вдвічі дужче, ніж була закохана. Вона відчувала, що її пориває здійснити який-небудь вчинок, так ніби поряд могутньо лилася пісня, і вона мала її підхопити. І Рахель, благаючи поглядом не виказувати її, прочинила якісь двері й запросила обох ступити до єдиної кімнати, не зайнятої гістьми. Це стало її першою очевидною зрадою щодо господині, бо дівчина не повинна була мати жодного сумніву в тому, як усе обернеться, коли її вчинок випливе на чисту воду; але світ був такий чарівний, а солодка схвильованість — це стан завжди такий розхристаний, що вона навіть не встигла ні про що подумати.
Коли спалахнуло світло й Бонадея помалу розгледіла, де опинилась, у неї мало не підітнулися коліна й рум’янець ревнощів залив її щоки; бо це була Діотимина спальня; довкола валялися панчохи, щітки для кіс і ще багато чого такого, що лишається лежати де попало, коли жінка, виходячи до гостей, поспіхом переодягається з голови до ніг, а покоївка не встигає прибрати чи не прибирає вмисне, як оце тепер, бо другого ранку однаково доведеться Грунтовно робити все знов; адже коли бували такі багатолюдні врочисті вечори, спальню, щоб звільнити решту кімнат, також мусили обертати на склад для меблів. Повітря тут пахло цими щільно позсовуваними меблями, пудрою, милом і парфумами.
— Ця мала втнула дурницю; тут нам лишатися не можна! — сказав сміючись Ульріх. — Та й узагалі тобі не слід було сюди приходити, адже Моосбругерові однаково нічим не зарадиш.
— То мені, кажеш, не слід було сюди поспішати? — ледве чутно промовила Бонадея.
Очі її блукали кімнатою. Хіба покоївці самій спало б на думку, питала вона себе з болем, приводити Ульріха до цього найзаповітнішого куточка в домі, якби дівчина до цього не звикла?! Однак Бонадея, не в змозі закинути Ульріхові цього доказу, вирішила за краще сказати з глухим докором: