Цієї миті у свідомості настало таке прояснення, коли досить одного погляду, щоб побачити її лаштунки й усе, що серед них відбувається, хоч передати своє враження словами годі й намагатися. Про зв’язок між снами й тим, що вони виражають, Ульріх знав, адже це — не що інше, як зв’язок аналогій, метафор, котрий уже не раз його захоплював. Метафора містить правду й неправду, для почуття нерозривно пов’язані одна з одною. Якщо взяти метафору такою, яка вона є, і, скориставшись реальністю як зразком, удихнути в неї почуття, то вийде сон і мистецтво, але між ними й реальним, повним життям стоятиме скляна стіна. Якщо розглянути метафору здоровим глуздом і відокремити те, що не збігається, від того, що з точністю збігається, то постануть правда й знання, але почуття тоді знищаться. На кшталт тих штамів бактерій, які розщеплюють органіку на дві частини, людський рід розкладає первісне буття метафори на тверду матерію реальности й правди і на склоподібну атмосферу здогаду, віри й штучности. Схоже, жодного третього варіанту, крім цих двох, нема; та як часто щось непевне завершується бажаним наслідком, якщо берешся за справу, не довго розмірковуючи! Ульріх мав таке відчуття, немовби щойно вибрався з плутанини завулків, якими його так часто вели власні роздуми й настрої, і тепер стоїть на головному майдані, звідки все бере свій початок. І дещицю з усього цього він сказав Бонадеї у відповідь на її запитання, чому він ніколи не робить найпростішого. Бонадея його, мабуть, не зрозуміла, але цей день у неї був, безперечно, великий; вона на хвилю замислилась, щільніше притислася, тримаючи Ульріха попідруч, до його плеча і підбила підсумок їхньої розмови:
— Уві сні ж бо ти теж не думаєш, просто з тобою стається яка-небудь історія!
Це була майже правда. Він потис їй руку. В очах у неї раптом знову виступили сльози. Вони повільно-повільно потекли її щоками, і від шкіри, зволоженої їхньою сіллю, на нього війнуло невимовними пахощами кохання. Ульріх удихнув їх і відчув глибоку тугу за цією лоскітливо-слизькою насолодою, за піддатливістю й забуттям. Але він опанував себе й ніжно повів Бонадею назад до дверей.
— А тепер тобі треба йти, — тихо промовив він. — І не сердься на мене; я не знаю, коли ми побачимось, у мене тепер багато клопоту із самим собою!
І диво сталося. Бонадея не чинила ніякого опору й жодним словом не виказала свого роздратування чи гордощів. Вона вже не ревнувала. Вона відчула, що з нею відбувається якась історія. Їй хотілось обійняти Ульріха й захистити його від усього на світі; їй ввижалося, що його потрібно опустити на землю; а найдужче їй хотілося осінити хрестом йому чоло, як вона робила своїм дітям. І Бонадеї здалося це таким прекрасним, що їй і на думку не спало побачити в цьому кінець. Вона вдягла капелюшка й поцілувала Ульріха, а тоді поцілувала його ще раз, уже крізь серпанок, нитки якого стали від цього гарячими, мов розпечене пруття ґрат.
З допомогою Рахель (та чатувала, підслуховуючи, під дверима) Бонадеї пощастило непомітно, хоч гості вже й почали розходитися, зникнути. За це Ульріх тицьнув у руку Рахель щедрі чайові й кількома словами похвалив її за терплячість; і те, й те викликало в дівчини такий захват, що її пальці — вона цього навіть не помітила — довго, дуже довго разом з грішми тримали і його руку, поки він, не стримавшись, засміявся й привітно поплескав її по плечу, а вона раптом густо зашарілася.
116. Двоє дерев життя й потреба заснувати
генеральний секретаріат точности й душі
Цього вечора гостей у помешканні Туцці було вже не так багато, як колись, охочих брати учать у паралельній акції поменшало, й ті, що зібралися, порозходились раніше, ніж звичайно. Навіть поява в останню хвилину його ясновельможности (граф, до речі, був не в гуморі й справляв похмуре враження чимось заклопотаного, позаяк одержав приголомшливі повідомлення про націоналістичні підступи супроти свого творіння) не могли завадити гостям розбігатися. Щоправда, дехто ще трохи затримався, сподіваючись, що прихід Ляйнсдорфа пов’язаний, можливо, з якимись особливими новинами, та коли той ні на що таке навіть не натякнув і до присутніх, по суті, не виявив жодної цікавости, пішли й ці останні. Тож Ульріх, повернувшись сюди знову, побачив, на свій жах, що кімнати вже майже спорожніли, й невдовзі в них зосталося тільки «дуже вузьке коло», до якого долучився лише начальник відділу Туцці, що тим часом повернувся додому. Його ясновельможність знову казав: