— За той час, поки… — Але відразу згадав, що в складних ситуаціях завжди розумніше слухати когось іншого, й фрази не доказав.
Хвилю всі шестеро мовчали, так наче стояли навколо колодязя й дивилися в його глибину. Нарешті Діотима сказала:
— Ні, це неможливо!
— Що? — спитали всі поглядами.
— Так ми робитимемо якраз те, за що дорікають Німеччині: озброюватимемось! — завершила вона свою думку. Її душа не чула жартів чи вже забула про них і була все ще заклопотана ґенераловим успіхом.
— Але що ж робити? — вдячно й стурбовано спитав граф Ляйнсдорф. — Ми ж бо маємо що-небудь придумати, бодай тимчасово!
— Німеччина — досить наївна країна й аж пашить силою, — промовив Арнгайм, так ніби мав вибачитися за докір своєї приятельки. — Її прилучили до пороху й горілки.
Туцці всміхнувся на цю метафору, яка здалася йому більш ніж сміливою.
— Не можна заперечувати, що в колах, які має охопити наша акція, Німеччина викликає чимдалі глибшу неприязнь!
— Граф Ляйнсдорф не пропустив нагоди вкинути це зауваження. І загадково додав: — На жаль, навіть у тих колах, які вона вже охопила!
Заява Арнгайма про те, що його це не дивує, вразила графа.
— Ми, німці, — сказав Арнгайм, — нещасливий народ; ми не лише живемо в серці Європи, а й страждаємо, як це серце…
— Серце?… — мимоволі перепитав граф Ляйнсдорф.
Він сподівався почути не «серце», а «мозок» і з цим погодився б швидше. Однак Арнгайм наполіг на «серці».
— Пригадуєте, — мовив він, — недавно празьке комунальне управління розмістило велике замовлення у Франції, хоч ми, певна річ, також зробили пропозицію й поставили б товар кращої якости й за нижчою ціною. Це просто неприязнь на рівні емоцій. І я, скажу вам, цілком її розумію.
Не встиг він розвинути свою думку далі, як ґенерал Штум зраділо взяв слово й виступив із власним тлумаченням.
— У всьому світі люди зазнають мук, але в Німеччині — найбільше, — сказав ґенерал. — У всьому світі сьогодні вони здіймають галас, але в Німеччині — найдужче. Повсюди комерція втратила зв’язок із тисячолітньою культурою, але в райху становище з цим просто жахливе. Найкращу молодь запроторюють до казарм, звісно, скрізь, але в Німеччині казарм більше, ніж у решті країн. І тому наш братерський обов’язок у певному розумінні полягає в тому, — завершив він, — щоб не надто відставати від Німеччини. Ви вже даруйте мені, якщо мій висновок видасться вам парадоксальним, але нині інтелект постає саме перед такими ускладненнями!
Арнгайм на знак згоди кивнув головою.
— Може, Америка ще гірша, ніж ми, — додав він, — але вона принаймні дуже наївна, і їй не властива наша духовна роздвоєність. Ми, з усіх поглядів, — народ середини, де перехрещуються всі мотиви світу. Синтез — ось що нам потрібне найдужче. Ми про це знаємо. Нам притаманне своєрідне усвідомлення власної гріховности. І хоч починаю я саме з цього, однак справедливість вимагає визнати й те, що ми страждаємо за інших, беремо на себе, наче взірець, їхні помилки, у певному розумінні нас за весь світ ганьблять, чи розпинають, чи як там іще це можна назвати. І якби Німеччина перемінилася, то це було б, мабуть, найвизначнішим з усього, що може статися. Мені здається, що в досить неоднозначному і, схоже, певною мірою упередженому ставленні до нас, про яке ви казали, є невиразне передчуття цього!
Нарешті втрутився й Ульріх:
— Панове недооцінюють роль германофільських течій. Я маю надійні відомості про те, що найближчим часом відбудеться могутня демонстрація проти нашої акції, позаяк у місцевих колах вона зажила слави антинімецької. Ви, ясновельможносте, побачите віденський люд на вулицях. Виступатимуть проти призначення барона Виснєчкі. Є думка, що між панами Туцці й Арнгаймом існує таємна змова, а ви, ясновельможносте, стоїте на заваді німецькому впливу на паралельну акцію.
В очах графа Ляйнсдорфа тепер з’явилося щось від спокійного споглядання дослідника й роздратування бика. Туцці неквапно, прихильно підвів погляд і запитливо спинив його на Ульріхові. Арнгайм щиро засміявся й устав; він ладен був з гумором, але чемно позирнути на начальника відділу, щоб так вибачитися за ту абсурдну підозру, яка на них обох упала, але зустрітися з Туцці очима йому не пощастило, тож він обернувся до Діотими. Туцці тим часом узяв за лікоть Ульріха й поцікавився, звідки в того такі відомості. Ульріх відповів, що вони — не таємниця, а досить поширена чутка, в яку багато хто вірить і яка дійшла до його вуха в одному приватному домі. Туцці наблизив до нього обличчя, змусивши так Ульріха нахилитися й порушити їхнє коло, а тоді, скориставшись цією миттю, раптом зашепотів йому: