— Невже ви й досі не здогадуєтесь, чому Арнгайм тут? Він — щирий друг князя Мозжутова й персона Грата в царя. Пов’язаний з Росією і має справляти пацифістський вплив на тутешню акцію. Усе — неофіційно; сказати б, приватна ініціатива російського монарха. Справа ідеологічна. Дещо для вас, друже мій! — ущипливо завершив він. — Ляйнсдорф не має про це жодного уявлення!
Ці відомості начальник відділу Туцці дістав через свій службовий апарат. Він довіряв їм, бо вважав пацифізм рухом, який пасував переконанням вродливої жінки; це пояснювало і те, чому Діотима захопилася Арнгаймом, і те, чому Арнгайм навідувався до їхнього дому частіше, ніж будь-куди. Ще недавно Туцці мало не впав у ревнощі. «Духовний» потяг він вважав можливим лише до певної межі, але йому було огидно вдаватися до всіляких хитрощів, щоб з’ясувати, чи не переступлено ще цю межу, тому він змусив себе довіряти дружині; та хоч так почуття зразково-чоловічої поведінки й довели свою силу перед почуттями статевими, ці другі викликали в ньому все ж таки ревнощі, цілком достатні для того, щоб він уперше усвідомив: чоловік, поглинений роботою, ніколи не знайде часу стежити за дружиною, якщо не хоче занедбати справу свого життя. Щоправда, він казав собі, що коли вже машиніст не має права тримати в себе на паровозі дружину, то чоловік, котрий править імперією, впадати в ревнощі не має права й поготів; однак шляхетний стан невідання, в якому він таким чином лишався, також не подобав дипломатові й певною мірою позбавляв Туцці його професійної впевнености. Тому коли все, що не давало йому спокою, дістало, здавалося, безневинне пояснення, він вельми вдячно повернув собі цілковите самовладання. Тепер Туцці навіть сприймав як невеличку покару дружині те, що сам знав про Арнгайма вже все, а вона бачила в тому просто людину й не підозрювала, що він — царський посланець; Туцці знову вельми задоволено звертався до Діотими з проханням добути йому яку-небудь дрібну інформацію, за що дружина бралася милостиво й водночас нетерпляче, й придумав цілу низку начебто безневинних запитань, маючи намір з відповідей на них робити власні висновки. Туцці залюбки дещо розповів би про це й «кузенові» і саме обмірковував, як це зробити, не компрометуючи дружини, але цієї миті ініціативу в розмові знов перехопив граф Ляйнсдорф. Тільки він ще лишався сидіти, й ніхто не помітив, що діялося в його душі, відколи випливли на поверхню всі ці труднощі. Та бойовий дух, схоже, повернувся до нього знов, і граф, покрутивши свої валенштайнівські вуса, неквапно, твердо промовив:
— Треба щось робити!
— Ви вже ухвалили яке-небудь рішення, ваша ясновельможносте? — поцікавилися в нього.
— Мені не спало на думку нічого, — відповів він просто. — Але робити щось однаково треба!
Сидячи отак, він нагадував людину, яка не зрушить з місця, поки не виконають її волі. Від усієї цієї картини йшла якась сила, й кожне відчувало, що будь-яке марне зусилля що-небудь придумати калатається в ньому, наче залишена в карнавці монетка, і, хоч скільки труси ту карнавку, випадати із прорізу монетка не хоче.
— Ох, але ж не варто так зважати на всі ці події! — сказав Арнгайм.
Ляйнсдорф змовчав.
Ще раз згадали про історію з пропозиціями, які мали наповнити паралельну акцію яким-небудь змістом.
Граф Ляйнсдорф відповідав на все, мов маятник, який щоразу відхиляється в інший бік, проте незмінно проходить той самий шлях. «Цього не можна робити з огляду на церкву. Цього не можна робити з огляду на отих вільнодумців. Проти цього виступила центральна спілка архітекторів. Проти цього має свої застереження міністерство фінансів». І отак тривало без кінця-краю.
Ульріх у цьому участи не брав; він мав таке враження, немовби решта п’ятеро, котрі оце розмовляли, щойно викристалізувалися з якоїсь рідкої каламуті, що вже місяцями обволікала його почуття. З якого це дива він сказав був Діотимі, що треба опанувати нереальність, або, іншим разом, що треба скасувати реальність? І тепер ось вона сидить, пригадує ті слова й думає про нього, мабуть, казна-що. А як дійшло до того, що він сказав їй, буцімто жити треба, як персонаж на сторінках книжки? Ульріх припускав, що Діотима вже давно переповіла про все це Арнгаймові!
Але він припускав також, що не гірше від будь-кого знає, котра тепер година чи скільки коштує парасолька! Коли він цієї хвилини займав усе ж таки проміжну позицію поміж собою й рештою людей, позицію, однаково далеку від власної й чужої, то це не прибрало форми чогось химерного, яка може витворитись у стані приглушеної, непритомної свідомости; ні, він, навпаки, знову відчув те світло, яке проникало в його життя і яке він відчував уже й доти, коли поруч була Бонадея. Ульріх пригадав, як ще зовсім недавно, восени, був із подружжям Туцці на кінних перегонах, і там після одного випадку з підозрілими великими втратами для тих, хто робив ставки, мирний натовп глядачів ураз обернувся на море, яке затопило іподром і не лише змело все на своєму шляху, але й розграбувало каси, перше ніж після втручання поліції знов обернулося на масу людей, які прийшли мирно й звично розважитись. З огляду на такі події смішно було думати про метафори й розпливчасті суміжні форми, що їх може чи й не може набути життя. Без тіні сумнівів Ульріх відчував, що життя — це грубий і тяжкий стан, коли людині не можна надто довго замислюватися про завтрашній день, бо в неї досить клопоту і з нинішнім. Хіба ж не видно, що людський світ — це не щось незавершене, аморфне, що він прагне якомога щільнішої твердости, боячись у разі будь-якого порушення ладу відразу розпастися зовсім! Ба більше, хіба ж пильний спостерігач може не визнати, що ця мішанина турбот, інстинктів та ідей, яка зветься життям і яка ґвалтує ідеї хіба що на виправдання власного існування чи використовує їх замість збудливого засобу, — хіба ж він може не визнати, що саме ця мішанина й саме в такому своєму вигляді формує й пов’язує ідеї, надає їм природного руху й установлює межі! Вино, звісно, вичавлюють із винограду, але наскільки чудовіший, ніж ціле море вина, сам виноградник з його неїстівною, грубою землею і неозорими, мерехтливими рядами стовпчиків із мертвого дерева! «Одне слово, — подумав Ульріх, — світ виник не задля якоїсь там теорії, а… — Він уже хотів був сказати: «Під впливом сили», але зненацька зринуло інше слово, і його думка завершилася так: «А виникає він під впливом сили й кохання, і звичайний зв’язок між ними хибний!»