Цієї хвилини сила й кохання були для Ульріха поняттями знову не зовсім звичайними. Усе, що він мав від схильности до зла й черствости, містилось у слові «сила», воно означало джерело будь-якої скептичної, доцільної й тверезої поведінки; адже зрештою саме якась черства, холодна гра сили відіграла роль і у виборі його фахових уподобань, і математиком він став, мабуть, не зовсім без якогось жорстокого наміру. Усе це було тісно переплетене, мов густа крона на дереві, що ховає навіть стовбур. І якщо про кохання розмовляєш не просто у звичайному сенсі, а на згадку про це слово тужиш за станом, аж до атомів тіла іншим, ніж стан, кохання позбавлений; або якщо відчуваєш, що й маєш усі властивості, й водночас їх не маєш; або якщо перебуваєш під враженням, ніби весь час відбувається лише те саме, позаяк життя — а воно аж зі шкури пнеться, хизуючись своїм «тут» і «тепер» (стан, зрештою, вельми непевний, ба навіть вочевидь нереальний!) — виливається в кілька десятків кондитерських формочок, з яких і складається реальність; або під враженням, що в усіх колах, де ми обертаємось, чогось бракує; що жодна із систем, нами побудованих, не має таємниці спокою, — то й усе це, на вигляд таке різне, пов’язане між собою, мов ото галузки на дереві, які зусібіч ховають стовбура.
В обох цих деревах росло окремо його життя. Він не сказав би, коли воно опинилося під знаком дерева черствої крони, але сталося це рано, бо вже його незрілі наполеонівські плани виказували в ньому людину, котра дивилася на життя, як на своє майбутнє завдання й покликання. Це прагнення взяти приступом життя й володіти ним виступало в ньому завжди виразно, незалежно від того, в чому це прагнення виявлялось — у запереченні порядку наявного чи в несталому потягу до порядку нового, в якій-небудь логічній чи моральній потребі або просто у звичайній потребі фізичного загартування тіла. Й усе, що згодом Ульріх назвав есеїзмом і відчуттям можливого й фантастичною (на відміну від педантичної) точністю, вимоги вигадувати історію, жити історією ідей, а не історією світу, опановувати те, чого ніколи не можна здійснити цілком, і, зрештою, можливо, жити так, ніби ти — не людина, а лише персонаж із книжки, від якого відкинуто все несуттєве, щоб те, що лишилося, магічно зімкнулося, — всі ці варіанти його думок, своєю незвичайною загостреністю ворожі реальності, мали одне спільне: вони з очевидною, нещадною пристрастю прагнули вплинути на дійсність.
Важче було розгледіти, позаяк вони нагадували радше тіні й сни, причинні зв’язки у другому дереві, образу якого набуло його життя. Основу тут становив, мабуть, первісний спогад про дитяче сприйняття світу, про довірливість і відданість: це жило далі у відчутті, нібито колись широкі простори ти вбачав у тому, що звичайно наповнює горня, в якому сходять хирляві паростки моралі. Нема сумніву в тому, що та, на жаль, трохи кумедна історія з майорихою була єдиною спробою набути багатого досвіду й знань, спробою, що постала на цьому м’якому тіньовому боці його єства й воднораз означала початок кризи, яка вже ніколи не завершувалась. Відтоді листя й гілля цього дерева погойдувалося на поверхні, а саме дерево не давало про себе знати, й лише за тими ознаками й видно було, що воно все ж таки ще є. Найвиразніше ця пасивна половина його єства виявлялася, либонь, у мимовільній переконаності, що активна й ділова половина корисна лише тимчасово, — переконаності, яка накривала цю активну половину, мов тінь. У всьому, хоч би за що він брався (ідеться про фізичні захоплення не меншою мірою, ніж про духовні), Ульріх зрештою поставав у власних очах бранцем готувань, які по-справжньому так і не завершились, і тому з роками відчуття необхідности вичахло в його житті, мов олива в лампаді. Його розвиток вочевидь розійшовся на два шляхи, один з них пролягав на очах, другий ховався в темряві, і стан морального застою, який облягав і пригнічував Ульріха вже давно й, мабуть, дужче, ніж треба, можна було пояснити ні чим іншим, як тим, що йому ніколи не щастило ці два шляхи поєднати.