Тепер, пригадавши, що неможливість їхнього поєднання востаннє уявилася йому напруженими стосунками між літературою й дійсністю, між метафорою й правдою, він раптом усвідомив, що все це означало куди більше, ніж просто випадкова інтуїція в одній із плутаних, наче стежки в нікуди, розмов, які він останнім часом провадив із випадковими людьми. Адже скільки й оком сягнеш у глибину людської історії, там можна вирізнити ці дві основні форми стосунків — метафоричну й однозначно прямолінійну. Однозначність — це закон тверезого мислення й тверезої дії, який однаково спрацьовує і в переконливому логічному висновку, і в голові шантажиста, котрий крок за кроком заганяє свою жертву в глухий кут, і породжують цю однозначність життєві нужди, які призвели б до загибелі, коли б обставинам не можна було надати однозначного вигляду. А ось метафора, навпаки, — це те поєднання уявлень, що панує в ілюзії, та перемінна логіка душі, якій відповідає спорідненість речей в поняттях мистецтва й релігії; але й усі властиві життю симпатії й антипатії, збіги й розбіжності, захоплення, підпорядкованість, домінування, наслідування й усі їхні протилежності, всі оці багатогранні взаємини людини з самою собою й природою, які цілком доцільними ще не стали й, мабуть, ніколи не стануть, не можна зрозуміти інакше, ніж за допомогою метафор. Поза всяким сумнівом: те, що називають високою гуманністю, — не що інше, як спроба злити водно ці дві великі половини життя — метафору й правду, спершу обережно їх роз’єднавши. Та, відділивши в метафорі все, що, певно, могло б бути правдою, від звичайного накипу, правди зазвичай дістають лише трохи, зате всю цінність метафори зводять нанівець; тому в духовному розвитку таке відділення було, може, й неминуче, але наслідок воно дало такий самий, як випаровування й ущільнення речовини, чиї внутрішня сила й дух у цьому процесі звітрюються хмаркою пари. Нині іноді не можна позбутися враження, що поняття й закони морального життя — то всього-на-всього виварені метафори, навколо яких клубочаться нестерпно масні кухонні випари гуманности, і якщо тут і вільно відступити від теми, то лише задля того, щоб сказати: наслідком цього невиразно поширеного на все враження було й те, що сьогодення чесно мало б назвати своїм пошануванням ницости. Адже нині брешуть не так через слабкість, як через переконаність, що людина, котра дає раду життю, має вміти брехати. Люди вдаються до насильства, тому що після тривалих марних балачок однозначність насильства здається просто-таки порятунком. Люди об’єднуються в групи, тому що послух дає змогу чинити все, чого з власного переконання робити вже давно зась, і ворогування цих груп дарує людям невичерпну взаємність кривавої помсти, тоді як любов дуже скоро згасла б. Питання, які люди — добрі чи злі, це стосується багато менше, ніж того, що вони втратили зв’язок між високим і низьким. І тільки ще один, суперечливий наслідок цього розпаду — вигадлива духовна прикраса, якою нині оздоблює себе недовіра до духу. Спаяність світогляду з різноманітними видами діяльности, котрі його ледве терплять, як, скажімо, політика; загальна пристрасть будь-який погляд, думку відразу обертати й на позицію, а будь-яку позицію вважати думкою, поглядом; потреба ревних поборників будь-якого відтінку товкмачити ту саму мудрість, що випала на їхню долю, розмножуючи її довкола, мов у кімнаті із дзеркальними стінами, — всі ці досить поширені явища означають не те, чим би їм хотілося бути, не прагнення до гуманности, а її занепад. А загалом виникає враження, ніби з усіх людських взаємин потрібно насамперед знову цілком вилучити душу, яка там не на місці; й Ульріх, подумавши про це, ту ж мить відчув, що життя його якщо взагалі й мало який-небудь сенс, то лише цей і жодного іншого й що обидві основні сфери людськости самі поставали в житті нарізно й у своєму впливі протистояли одна одній. Такі люди хоч нині вочевидь і з’являються на світ, однак вони ще поодинокі, й сам він був не в змозі заново зібрати докупи те, що розпалося. Він не тішив себе ілюзіями щодо цінности своїх експериментів з роздумами; хоч ці експерименти ніколи й не приточували думку до думки, не дотримуючись послідовности, та все ж це мало такий вигляд, немовби хтось ставив драбину на драбину, і зрештою ця конструкція починала розхитувався на висоті, дуже далекій від природного життя. Ульріха пойняла до всього цього глибока відраза.