— Та невже? — роздратовано відказав його ясновельможність. — А я вже подумав був, що в цих розумних людей нічого не вийде! Адже отой психоаналіз, і теорія відносности, і як там іще воно називається — всього-на-всього марнота марнот, не більше! Кожному кортить скроїти світ на свій лад. Пан доктор тут висловився, скажу я вам, може, й не зовсім бездоганно, але по суті він має цілковиту рацію! Як тільки настають нові часи, люди щоразу заходжуються робити що-небудь нове, й ніколи не виходить нічого путнього!
Нервовість, викликана невдалим перебігом паралельної акції, вихопилася на поверхню. Граф Ляйнсдорф замість вусів роздратовано крутив тепер один круг одного великі пальці, не помічаючи цього. Вихопилася, мабуть, і неприязнь до Арнгайма. Адже коли Ульріх завів мову про душу, граф Ляйнсдорф спершу дуже здивувався, але те, що він почув далі, припало йому до вподоби. «Коли про неї стільки балакають такі люди, як Арнгайм, — подумав він, — то це вже чортибатьказна-що; нікому таке не потрібне, для цього є релігія». Але й у самого Арнгайма зблідли навіть губи. Таким тоном, як оце з ним, граф Ляйнсдорф розмовляв досі хіба що з ґенералом. Не той він чоловік, щоб таке стерпіти! Але рішучість, з якою його ясновельможність став на бік Ульріха, всупереч волі Арнгайма справила на нього враження й знову збудила в ньому образу на доктора. На душі йому було мулько, адже він хотів порозумітися з Ульріхом, але так і не знаходив для цього нагоди, аж поки дійшло, як оце тепер, до сутички при людях; і саме через це він звернувся не до графа Ляйнсдорфа, якого просто лишив поза увагою, а, демонструючи всі ознаки глибокого фізичного збудження, чого за ним зазвичай ніколи не помічали, до Ульріха.
— Невже ви самі вірите в усе, про що оце казали?! — спитав він суворо, нехтуючи будь-якою ввічливістю. — Невже ви вірите, що це можна здійснити? Чи ви справді гадаєте, що можна жити просто за «законами аналогії»? То що ж ви зробили б, якби його ясновельможність дав вам повну волю діяти?! Скажіть же, уклінно вас прошу!
Хвилина була нестерпна. Діотима чомусь пригадала історію, про яку кілька днів тому прочитала в газеті. Якусь жінку засудили до жахливої покари за те, що вона дозволила коханцеві вбити свого старого чоловіка, який уже багато років і «не жив» з нею в шлюбі, й не давав їй розлучення. Той випадок привернув її увагу своїми майже медичними подробицями і якоюсь досить суперечливою привабливістю; з огляду на обставини все було таке очевидне, що скласти провину хотілося не на когось з учасників тієї драми з їхніми обмеженими можливостями дати собі раду, а на якусь протиприродність, чи що, світу, де виникають такі ситуації. Діотима не розуміла, чому згадала про це саме тепер. Але вона згадала й про те, що останнім часом Ульріх казав їй багато «непевного й сумнівного», і розгнівалася, тому що він завжди відразу дозволяв собі і яку-небудь зухвалу вихватку. Та й сама вона казала про те, що в людей привілейованих душа здатна вийти зі своєї «несправжности», і тому їй здалося, що кузен так само невпевнений, як і вона, і, мабуть, такий самий бранець пристрасти. І все це в її голові чи в її грудях, де після дружби з графом Ляйнсдорфом повіяло пусткою, ту ж мить переплелося з історією засудженої жінки так, що Діотима сиділа з розтуленими вустами і з таким відчуттям, немовби, якщо Арнгаймові й Ульріху дати волю, станеться щось жахливе, але якщо волі їм не дати й утрутитись, то це станеться й поготів.
А ось Ульріх, поки Арнгайм нападав на нього, не зводив очей з начальника відділу Туцці. Той ледве приховував у складках свого смаглявого обличчя веселу зацікавленість. Нарешті, міркував він, настане, схоже, кінець оцій метушні в його домі через її ж таки суперечності. Ульріху він також не співчував; усе, про що казав цей чоловік, було йому геть не до шмиги, бо він, Туцці, не мав сумніву: цінність людини — в її волі або в її праці, в кожному разі не в її почуттях і думках, а вже молоти такі дурниці про метафори — то просто-таки, на його думку, непристойно. Ульріх це, мабуть, трохи й відчував, бо пригадав, як одного разу заявив був Туцці, що заподіє собі смерть, якщо рік його відпустки від життя мине без наслідків; сказав він це не дослівно так, та все ж нестерпно відверто, й тепер йому було соромно. І знов у нього виникло не зовсім обґрунтоване враження, що наближається час якогось рішення. Цієї миті він подумав про Герду Фішель і про те, що вона може прийти до нього й продовжити їхню останню розмову, а це було б небезпечно. Йому раптом стало очевидно, що в словах вони з нею, хоч сам він цим лише грав, уже дійшли до останньої межі, звідки можна було зробити далі тільки один крок — з любов’ю здатися на непевні бажання дівчини, попустити віжки духові й перейти «другу лінію укріплень». Але це було божевілля, й він твердо знав, що ніколи не зайде з Гердою так далеко й що взагалі зв’язався з цією дівчиною через те, що з нею йому нічого не загрожувало. Тепер, у своєрідному стані тверезого, збудженого піднесення, він бачив схвильоване обличчя Арнгайма, усвідомлював, що той дорікає йому ще за брак «відчуття реальности» й стверджує, буцімто оті його «кричущі «або — або» — то, даруйте, просто хлоп’яцтво», однак відповідати на це втратив будь-яке бажання. Він кинув погляд на годинника, заспокійливо всміхнувся і завважив, що вже дуже пізно, надто пізно, щоб заперечувати.